Глава 12. Стрім, що перервався

Холодні, мокрі гілки сосен били по обличчю, залишаючи на щоках червоні смуги, але Дана Коваль майже не відчувала болю. Її кросівки, наскрізь промоклі ще кілька годин тому біля моргу, грузли в густій мішанині чорного ґрунту та гострого гранітного відсіву. Вона важко дихала, хапаючи ротом крижане нічне повітря, насичене металевим присмаком озону і гнилої води.

Позаду залишилася її машина, кинута на узбіччі. Попереду, крізь чорні стовбури дерев, ледь помітно пробивалося хворобливе, блідо-жовте світіння. Північний кар'єр. Епіцентр цього абсолютного, немислимого жаху, який зжирав її місто.

Дана зупинилася, спираючись рукою на шорстку кору старої сосни. Її легені горіли. Вона витерла тильним боком долоні залишки засохлої крові під носом — згадку про ту сіру, нескінченну кімнату, куди її свідомість затягнуло разом із детективом та тим божевільним наркодилером. Вона вижила там лише тому, що дозволила своєму найглибшому, тваринному страху вирватися назовні. Її людська недосконалість стала її щитом. Але вона знала: цей щит тимчасовий.

Вона намацала в кишені порваної вітрівки свій смартфон і розкладний штатив із невеликою кільцевою лампою. Її пальці були крижаними, вони ледь згиналися, але Дана вперто, зціпивши зуби, почала розкладати обладнання.

«Якщо я просто втечу, ніхто не повірить, — пульсувало в її мозку. — Мене назвуть божевільною. Вони спишуть усе на масовий психоз або витік хімікатів. Я маю показати це. Я маю залишити цифровий слід, який вони не зможуть стерти своєю ідеальною системою».

Вона втиснула металеві ніжки штатива глибоко в розкислий ґрунт, перевіряючи, чи надійно він стоїть. Вітер завивав у верхівках дерев, намагаючись збити її з ніг, але тут, унизу, між стовбурами, було відносно тихо. Тільки монотонний шум дощу та глухе, ритмічне хлюпання води десь попереду, за лісосмугою.

Дана закріпила телефон. Увімкнула кільцеву лампу. Різке, сліпуче біле світло вдарило їй в очі, вихопивши з темряви радіус у кілька метрів. Мокре листя, чорна земля і її власне бліде, змарніле обличчя на екрані смартфона. Вона виглядала жахливо. Волосся злиплося в брудні пасма, очі були червоними, запаленими, з глибокими тінями під ними. Губи потріскалися. Вона була живою, наляканою, виснаженою людиною. І зараз це була її найбільша гордість.

Вона подивилася на індикатор мережі. Одна поділка. 4G блимав, періодично змінюючись на Edge і знову повертаючись. Аномалія глушила зв'язок у місті, але тут, на краю обриву, де височіли гранітні скелі, сигнал дивом пробивався.

Дана відкрила додаток. Червона кнопка «Прямий ефір». Вона занесла над нею палець, який дрібно тремтів. «Земля пам'ятає твій біль», — пролунав у її пам'яті той ідеальний, механічний голос істоти з моргу.

— А інтернет пам'ятає все інше, тварюко, — прохрипіла Дана і натиснула на кнопку.

Екран моргнув. Запустився таймер. 00:01. Спершу в чаті було порожньо. Дана стояла перед камерою, обхопивши себе руками, намагаючись вгамувати тремтіння. Її погляд був прикутий до екрана. Вона дивилася не на себе, а на чорний прямокутник чату, благаючи, щоб хоч хтось приєднався.

00:15. З'явився перший глядач. Потім десять. П'ятдесят. Спрацювали сповіщення для підписників її подкасту. Ті самі люди, які ще вчора ввечері обговорювали фотографію мертвого Дениса біля супермаркету, зараз прокидалися від звуку повідомлень і відкривали стрім.

Toxa_99: Дано? Ти чого не спиш? Що з обличчям?

Lika_Star: Боже, ти виглядаєш так, ніби тебе побили.

Max_X: Де ти? Це що, ліс?

Дана глибоко вдихнула. Вона наблизилася до мікрофона, і її обличчя крупним планом заповнило екран.

— Всім привіт. Це Дана Коваль. Я... я не знаю, скільки в мене часу і коли обірветься зв'язок. Слухайте мене уважно і, благаю, записуйте цей ефір. Робіть запис екрана. Прямо зараз.

Її голос був хрипким, він зривався, в ньому не було ні краплі звичної іронії чи зухвалості подкастерки. Тільки голий, пульсуючий відчай. Глядачів ставало більше. Триста. П'ятсот. Тисяча. Цифри швидко крутилися.

— Я зараз знаходжуся в лісі біля Північного кар'єра. Того самого, де сьогодні вранці знайшли тіло Дениса Савченка. Те, що я зараз скажу, прозвучить як божевілля. Але ви всі бачили те фото із супермаркету. Ви знаєте, що з цим містом щось не так.

Дана перевела подих. Вітер кинув їй в обличчя жменю крижаних крапель.

— Гранітне заражене. Це не вірус. Це не маніяк. Земля... сам цей кар'єр... він живий. Він забирає людей. Тих, кому боляче, тих, хто зламався, хто в боргах або депресії. Він забирає їх, а натомість випльовує копії. Ідеальних людей. Які не сутуляться, не плачуть, не роблять помилок. Я бачила це на власні очі годину тому в морзі. Санітар... він просто добровільно ліг у холодильник, а звідти вийшла істота з його обличчям.

Чат вибухнув. Швидкість повідомлень стала такою, що Дана не встигала їх читати.

Granit_Boy: Дано, ти під чимось? Яка земля? Які копії?

Kira_M: Це промо якогось нового квесту? Трохи переграєш з гримом.

Vovik_777: Викликайте їй швидку, у неї панічна атака.

— Це не квест, ідіоти! — закричала Дана в камеру, і по її щоках потекли сльози безсилля. Вона вдарила кулаком по стовбуру дерева. — Я бачила, як їх роблять! Вони ліплять їх із гранітного пилу і сланцю! Вони пропонують людям світ без болю, і люди погоджуються! Вони зараз ідуть сюди! Я бачила їх на вулицях, вони йдуть до води! Якщо ви бачите своїх близьких і вони поводяться... занадто ідеально, якщо вони ідеально посміхаються і в них чорні очі — тікайте! Це не вони!