Глава 10. Протокол розтину №302

Різкий, до болю знайомий запах формаліну та хлорки вдарив у ніздрі, щойно Семен Горбач штовхнув важкі металеві двері, які вели до підвального крила моргу. Зазвичай цей запах діяв на нього заспокійливо. Він був маркером кінцевої зупинки, місця, де людські пристрасті, брехня, біль і злочини перетворювалися на суху медичну статистику. Але сьогодні, спускаючись сходами, Семен відчував, як під цим стерильним хімічним ароматом ховається щось інше. Глибокий, вогкий сморід старого підвалу, річкової твані та мокрого каменю. Той самий запах, який він відчував у власній квартирі. Той самий запах, який принесла із собою істота, що прикидалася його сином у квартирі Олі.

Коридор моргу був порожнім. Лампи денного світла під стелею гули з монотонним, дратівливим звуком, періодично кліпаючи, ніби електромережа не витримувала якоїсь невидимої напруги. Семен ішов повільно, його кроки луною відбивалися від кахельних стін. Він не спав уже понад тридцять годин. Його тіло трималося виключно на коктейлі з адреналіну, кофеїну та чистої, концентрованої ненависті.

Він зупинився перед масивними двостулковими дверима з матовим склом, за якими знаходилася головна секційна зала. З-під щілини пробивалося яскраве світло. Семен поклав руку на пластикову ручку і глибоко вдихнув, готуючи себе до того, що побачить. Він штовхнув двері.

У секційній залі було холодно. Набагато холодніше, ніж зазвичай. Потужні кондиціонери працювали на повну, видуваючи крижане повітря. Прямо по центру, під сліпучим світлом безтіньових хірургічних ламп, стояв металевий стіл із жолобами для стоку рідин. На ньому лежало тіло Дениса Савченка.

Біля столу, згорбившись і спершись обома руками на край нержавіючої сталі, стояв судмедексперт Михалич. На ньому був важкий прогумований фартух, натягнутий поверх хірургічної роби, захисні пластикові окуляри зрушені на лоб. Він не різав. Він не диктував у підвісний мікрофон, що звисав зі стелі. Він просто дивився на тіло, і в його позі було стільки відчаю і розгубленості, що Семен мимоволі сповільнив крок.

— Михалич, — тихо покликав Горбач.

Старий експерт здригнувся, ніби його вдарили струмом. Він повільно повернув голову. Обличчя Михалича, завжди цинічне, непробивне обличчя людини, яка за тридцять років практики бачила трупи в будь-якому стані розкладання, зараз було сірим, як попіл. Його губи дрібно тремтіли. У правій руці він стискав скальпель, але тримав його якось незграбно, ніби боявся цього інструмента.

— Сьомо... — голос експерта прозвучав надтріснуто, сухо. Він нервово ковтнув слину. — Ти прийшов. Добре, що ти прийшов. Бо я думав, що в мене почалася стареча деменція. Або біла гарячка, хоча я не п'ю вже п'ять років.

Семен підійшов ближче, дістаючи з кишені куртки пару синіх нітрилових рукавичок і натягуючи їх на руки з гучним гумовим ляскотом.

— Що ти знайшов? — запитав він, стаючи поруч із Михаличем і кидаючи погляд на тіло.

Денис лежав ідеально рівно. Сліпуче світло ламп вихоплювало кожну деталь його шкіри, яка виглядала абсолютно неприродно. Вона була матовою, гладкою, з тим самим сіруватим відтінком свіжої глини. На ній не було жодної трупної плями, жодного сліду відтоку крові у нижні частини тіла, що є обов'язковим для трупа, який пролежав кілька годин. Але найгірше було обличчя. Ця застигла, ввічлива, математично симетрична посмішка. Кутики губ були підняті вгору, створюючи гримасу абсолютного, нелюдського спокою.

— Що я знайшов? — Михалич нервово, гавкаюче хмикнув. Він підняв руку зі скальпелем і простягнув її Семену. — Подивись на це. Уважно подивись.

Семен нахилився до інструмента. Лезо стандартного хірургічного скальпеля, зроблене з високовуглецевої сталі, яке зазвичай ріже шкіру і м'язи, як гарячий ніж масло, було понівечене. Воно було вкрите глибокими щербинами, край був затуплений і загорнутий усередину, ніби Михалич намагався різати ним бетонну стіну.

— Я замінив три леза, Сьомо, — прошепотів експерт, не відриваючи погляду від свого інструмента. — Три кляті леза. Лише для того, щоб зробити простий розтин. Воно тупиться одразу. Воно не ріже, воно... шкребе.

Михалич розвернувся до тіла і взяв у руки великий хірургічний пінцет.

— Дивись, — він вставив бранші пінцета в розріз на грудях Дениса, який починався від ключиць і сходився до сонячного сплетіння.

Семен примружився, нахиляючись ближче, і відчув, як шлунок робить болісний кульбіт. Розріз не розходився в боки під власною вагою м'яких тканин, як це буває у звичайних мерців. Краї рани були ідеально рівними, жорсткими. Вони нагадували розрізаний шматок дуже щільного гумового еспандера. Але жах полягав у тому, що було всередині.

Там не було підшкірного жовтого жиру. Там не було темно-червоних м'язових волокон. Там не було крапель крові, що виступають із перерізаних капілярів. Під тонким, сіруватим шаром «шкіри» починалася однорідна, темна, спресована маса. Вона нагадувала мокрий, дрібнозернистий асфальт або дуже щільно втрамбовану землю, пронизану тонкими, чорними волокнами, що віддалено імітували судинну сітку. З розрізу не сочилася кров. Звідти повільно, крапля за краплею, виділялася густа, темна масляниста рідина, яка пахла іржею та сирістю.

— Що це за лайно... — прошепотів Семен, відчуваючи, як холодний піт проступає між лопатками.

— Я не знаю, — голос Михалича тремтів. — Я сорок років працюю з мерцями, Сьомо. Я знаю, як виглядає людина всередині. Це... це не людина. Воно лише має людську форму. Зовнішню оболонку.