Глава 59

一 Ну що, татусь, приймайте свого козака, 一 з посмішкою говорить Давиду, акушерка. 一 Хлопчик у вас, три з половиною  кілограми  та п'ятдесят вісім сантиметрів. Справжній силач. 

一 Хлопчик, 一 шепоче Давид та схиляється наді мною з дитиною та кінчиками пальців проводить по пухкій дитячій щічці. В його голосі стільки трепету, що мені хочеться запам’ятати цей звук назавжди.

一 Це наш хлопчик, Дав, 一 мої очі наповнюються слізьми, і я навіть не намагаюся їх стримувати. Вони течуть самі, разом з теплом,  радістю та полегшенням. З усім, що розриває груди зсередини.

Я підіймаю голову на чоловіка і бачу такі ж самі сльози на його обличчі.

一 Дякую тобі за сина, рідна, 一 він цілує мою руку, малюковий лобик, до того, як його повинні забрати на обстеження.

За вікном давно панує ніч. А я ще пам’ятаю, як кілька годин тому ми просто їхали в кіно. Але наш син вирішив, що кіно може зачекати, життя ні.

Я думала, що це буде найважчою ніччю в моєму життя,  однак в момент,  коли моя  дитина опиняється на грудях та оголошує гучним криком про своє народження, то увесь світ звужується до нього одного. Моє довгоочікуване бажання нарешті збулось.

Давида з палати просять вийти, а дитину забирають для оглядів, і я залишаюсь сам на сам з лікарями, але думками  я все одно з ними двома. 

Після всього мені вдається поспати всього лише декілька годин. На більше просто не вистачає, і вранці, коли приносять малюка, я теж не можу стулити очей, продовжуючи розглядати найпрекраснішу на світі дитину.

一 Ми тепер батьки, уявляєш?  一 Шепоче Давид, разом зі мною спостерігаючи за малечею. Бачу, що боїться порушити тишу, яка огортає нас трьох. Він спостерігає за тим, як малюк спить, такий  крихітний і неймовірний. Він стискає свої кулачки, наче вже готовий боротися за своє місце в цьому світі.

Давид переводить на мене погляд сповнений любов’ю, що я раптом розумію, навіть не дивлячись на те, що наш шлях був важким, він привів нас саме сюди. І тепер ми  сім’я. Повна та щаслива. 

一  То ти вибрала яке саме ім’я носитиме наша дитина? 

Ми з Давидом мали два імені і ніяк не могли обрати яке ж підійде найкраще. Тому домовились, що я оберу одне після народження. 

一  Так, 一  тихо промовляю я,  погладжуючи маленьку ручку. 一  Нехай він буде Євгенієм. Тобі як?

一 Мені подобається, 一 посміхається чоловік і вкотре за сьогоднішній ранок цілує мене, не перестаючи дякувати.  

Я задивляюсь на цього красивого чоловіка, який є моєю опорою та підтримкою і не можу повірити, що саме він став причиною мого щасливого життя. Він  подарував мені мій дім,  себе, а тепер ще й нашого сина.

一 Ласкаво просимо додому, синку, 一 тихо каже він і наш хлопчик кряхчить, немов би кажучи нам, що він теж радий бути з нами. 

І я щиро сподіваюсь, що з цієї миті у нашому домі будуть звучати лише звуки радості. Принаймні обіцяю зробити все, щоб мої близькі були щасливі. 

Любі читачі,  на цьому історія Давида та Поліни завершується. Я дякую всім, хто читав цю книгу, мені приємно, що ви були з героями. Насправді мені не хочеться їх відпускати,  але варто завершувати на хорошій ноті. Тому до зустрічі у нових книгах!