Глава 31

Я знаю, що Давид вже на території комплексу, бо буквально хвилину тому мені зателефонували з охорони. Тому я й стою біля дверей. Очікую, коли він підійде до них. 

Уся моя теорія, що я впораюсь сама руйнується, варто Давиду просто сказати, що він приїде. Я програю бо я не знаю, як пояснити самій собі чому саме я виглядаю у дверне вічко.

Відчиняю двері разом з дзвінком. Видихаю, розуміючи, що він таки прийшов.

一 Привіт, 一 кажу йому, тримаючи двері розпахнутими.

一 Привіт. Не запросиш? 

Після його зауваження розумію, як дивно виглядаю. Бо по суті через мою позу, чоловік дійсно не зможе зайти всередину. А тримати його на порозі не гостинно з мого бокую

一 Давно переїхала? 

一 Вчора ще. 

一 Вчора, 一 повторює він  й, оглядаючись проходить на кухню слідом за мною. 一 А збиралась хоч сказати?

一 Збиралась, 一 повертаючись до нього, спокійно кажу. 一 Не хотіла, щоб це було так... Щоб ти дізнався випадково і Кіра теж… Я хотіла все підготувати, налаштуватись та запросити вас. На новосілля, просто не той час був.

Я відчуваю роздратування. Чому я зараз виправдовуюсь? Це ж моє життя. Я можу приймати рішення самостійно, без натиску та контролю інших. Але Давид змушує зараз мене говорити так, ніби я повинна була кричати на всіх кутках про свій переїзд.

一 Гаразд, вибач, я погарячкував, 一 він кладе мені руку на плече й несильно її стискає, але скорочувати дистанцію, бачу не збирається. 

一 Будеш чай? 一 Питаю, щоб заповнити цю тишу. 一 Я його сьогодні купила. Я поки не куштувала, але в магазині казали, що смачний. 

一 Буду, 一 Давид першим знаходить чайник серед усіх коробок й, набравши води, вмикає його. 

Він оглядає кухонний гарнітур, лампу, стіни, а вже потім повертає свій погляд на мене.  Я мовчу, бо не знаю, що у таких випадках говорити. 

一 Ти вибач, 一 починає Давид. 一  Я так спішив до тебе, що й не взяв нічого. Тому зараз з порожніми руками.

一 Я трохи купила смачненького. Останнім часом ніяк не можу зупинитись, постійно  їсти хочеться. Через стрес напевно. 

Я стинаю плечима й відчиняю холодильник. До чаю знаходжу одні еклери з манговою начинкою. І це єдині солодощі, якими я запаслась. Бо, як виявляється, смачненьке для мене це фісташки, солона риба і прошуто. Не той набір, котрий подають до чаю.

一  Напевно, 一  глухо відгукується на мою фразу Давид й підіймається зі свого місця. Він зупиняється в міліметрі від мого тіла. Я чую його подих на своїй маківці, й завмираю.

一  Те що ти там чула… Я не причетний. Я просто вийшов у невдалий момент, 一  каже чоловік майже мені у волосся, й руками обвиває мої стегна. 一  Або у дуже вдалий, враховуючи новини, які я дізнався.

一  Я вже казала, ти не повинен виправдовуватись…

一  Але я хочу… 一  сипить над головою. 一  Хочу, щоб між нами не було непорозумінь. То була колега Кіри. Я й знати її не знаю. Навіть імені її не спитав.

一  Гаразд, 一 я обриваю його пояснення, щоб уникнути ще більшої незручності. 一 Я зрозуміла, що ти мені хочеш сказати. 

一  Чудово. А як щодо тебе? 一  Ми обидвоє повертаємо голови, коли чайник з гучним пищанням повідомляє, що закипів. Але Давид не збирається зупинятись чи перериватись і по тому, що звучить в наступну мить я це чітко розумію. 一 Ти настільки мені не довіряєш, що навіть і не повідомила про свої плани? Чи це і є твоя відповідь? Мені не варто чекати? Ти вже все вирішила?

一  Довіряю 一 поспіхом кажу йому повертаючись в кільці його рук. 一  Довіряю просто… Просто я хотіла сама… Хотіла зробити… Ні, зважитися на щось сама. Я сама собі хотіла довести, що теж маю голову на плечах, розумієш?

一  Поки що не дуже. Поясни мені, будь ласка, що ти маєш на увазі, 一  хитає він головою й тягне мене до дивану. 

Він й досі стоїть в плівці посеред вітальні, яка поєднана з кухнею. Але зараз зручність останнє, про що ми думаємо. Давид уважно заглядає мені у вічі. Просто цікавиться. Просто просить пояснити. Дає мені можливість виговоритись м’яко і ненав’язливо.

一  Я довіряю тобі, 一 мої слова звучать м’яко, однак на межі, 一  Просто я завжди покладалась на когось. Спочатку на батьків, а після їх смерті на Ігоря. А зараз з тобою… Я хочу бачити в тобі не рятувальний жилет, а чоловіка, розумієш? Коханого чоловіка. А для цього я теж маю навчитись брати на себе відповідальність. А не чекати, поки ти мене врятуєш.

一  Полю… 

Я не розумію його погляду, не розумію виразу його обличчя. Давид невідривно дивиться на мене, а потім притискається в легкому поцілунку до моїх губ. Всього секунда, один невинний мазок, але й я тягнусь слідом.

一  Моя ж ти дурненька, 一 шепоче мені, притискаючись своїм лобом до мого, при цьому полегшено посміхаючись. 一  Ти ж могла мені просто сказати. Відверто. Я б зрозумів. Я вже, грішним ділом, подумав, що все. Що сьогодні ти надумала зі мною попрощатись. Їхав сюди, а думки виром крутились в моїй голові. А те, що я чую зараз… Це найкраще зізнання яке мені доводилось чути.