Глава 24

一 Кіра, який особняк? За яке місто? 一 Я намотую круги по вітальні, розмовляючи з подругою, яка вже хвилин тридцять розказує мені про те, що їй потрібна допомога в будинку батьків. 一 А твій Денис не може з тобою поїхати?

一 Ден і так їде, але зайві руки мені не завадять, 一 канючить вона, але я чую як її запал потроху гасне. 

一 Скажи мені, що це не твій черговий план.

一 Поля, бляха, який план? Я прошу тебе допомогти. До того ж виберешся трохи з міста, відпочинеш. Два дні, я прошу тебе лише про це. Я знаю, що ти могла провести ці вихідні по іншому, але я справді не маю кого більше попросити.

一 А Давид?

一 А ти постійно мені відмовлятимеш, якщо він буде зі мною? То може вже й не будемо зустрічатись до його від’їзду? 一 Кіра злиться і я це чую з кожною ноткою. Я її розумію, на її місці я б теж зробила неправильні висновки.

一 Ні, стривай, я не те хотіла сказати.

一 Але ж сказала. Я гадала, ви порозумілись. Давид постійно говорив про те, що ви провели деякий час разом.

一 Інколи я ненавиджу те, що ви такі близькі, 一 стогну я, розуміючи, що вже не зможу відмовити Кірі.

В будинку тихо, гул чути лише з вулиці. Я сьогодні всім дала вихідний. Мають ж люди колись відпочивати. Ігор терміново зібрав свої речі та махнув в чергове “відрядження”... 

Тільки цього разу він сказав мені про це не особисто, а просто написавши повідомлення. І знову я сама. Але сьогодні тиша в будинку не напружує мене, а навпаки розслабляє. 

Я перші декілька годин просто безцільно ходила кімнатами, а зараз, закинувши ногу на ногу, зручно вмощуюсь на дивані у вітальні, захопивши з кухні прозору велику склянку з лимонадом. Яку поверх всього ще добре приправила лаймом. Кисле на смак, але я п’ю навіть не скривившись, навпаки насолоджуюсь приємним смаком.

一  То я можу тебе забрати завтра? 

一 Можеш, 一 видихаю я й прикриваю очі. 

Закінчую дзвінок й протяжно видихаю. Мені й справді потрібен відпочинок. Тільки не там де буде багато народу, а бажано б втекти кудись в ліс. Так, щоб жодної живої душі не було навкруги. 

Не шопінг, не походи в кафе, не розмови про чоловіків чи манікюр, а тиша. 

Ігор дає її мені сповна. Він йде з дому частіше, ніж я сюди приходжу. Але ці стіни… Вони тиснуть на мене. Я тут ніби задихаюсь. Мені зараз навіть не хочеться нічого вияснювати. Не хочеться влаштовувати сцени. Не хочеться навіть думати про те, що Ігор сам, за словами Висоцького, намагався підкласти мене під нього. Я ніби заморожена. Ніби всі мої емоції та почуття поставлені на паузу. І всі рази, коли я дозволила собі їх відчувати, були з Давидом.

Я не розумію, як так сталось. Як мої почуття до нього з розряду “не можна” перейшли в розряд “це єдине, що дає змогу відчути себе живою”?

一 І що мені робити? 一 Звучить в тиші. Я не потребую зараз відповіді від когось. Я ставлю це питання собі. 

Ставлю склянку з напоєм на дерев'яний журнальний столик, перед чим посунувши звідти стос якихось платіжок. Але мій погляд затримується на невеликому клаптику, саме він зацікавив мене найбільше. Візитівка психіатра. 

一 Психіатр? Серйозно? 一 Вигукую в серцях. 一 Це те, що він хоче мені запропонувати? 

Я гадала, що Ігор зустрівшись з моєю твердою відмовою облишив усі спроби “вилікувати” мене, але як показує реальність 一 він не тільки не покинув їх, а й навпаки почав діяти. Я сумніваюсь, що візитівка була залишена тут випадково. Найймовірніше, що він хотів аби я її побачила. 

Щось підказувало мені, що справа не лише у моєму психологічному стані. Щось не давало мені спокою. Ігор ніколи раніше не звертав увагу на такі речі, як психологічне здоров’я. Вважав, що всі проблеми людини він ліні. А тут візитівка до лікаря, якого він, обходив десятими дорогами. Лікар для мене…

Я то візитівку знайшла, тільки вона не викликала в мені бажання звернутись до цього фахівця. Навпаки…

Я відкриваю контактну книгу, шукаю потрібний мені номер та пишу повідомлення:

💬 Поліна

“Віктор Адамович, я хотіла б скористатись вашими послугами. Скажіть, чи не могли б ми зустрітись з вами наступного тижня?” 

От і все. Я  роблю те, в чому сумнівалась. Роблю те, що відтягувала. Я закривала очі на багато речей, але ця візитівка стає останньою краплею в моїй чаші.