Глава 23

Додому я повертатись не хочу. Мені просто не хочеться знаходитись в тих стінах. Тому після роботи я повільно проходжуюсь парком. Молоді матусі якраз у цей час повиходили на прогулянки зі своїми малюками. Парочки сором’язливо і не дуже цілувались, насолоджуючись одне одним…

 А я просто безцільно ходжу колами.

Кава в моїх руках з холодної вже поступово перетворюється на теплу, але навіть такою вона буде мені до смаку. 

Дзвонити Кірі не хотілось, вона відразу почне допитуватись про те, що сталось. А мій майже вбитий настрій подруга помітить ще за сотні метрів. Або ще гірше, якщо почує про сьогоднішнє точно розповість про все Давиду. А той, дивлячись, як він важко себе стримував поряд з Ігорем, точно більше панькатись не стане.

Чим довше я ходжу, тим більше розумію, що опинилась у важкій ситуації. З одного боку слова Висоцького про те, що Ігор мене йому віддав звучать сюрреалістично. Мені й досі не хочеться вірити в те, що людина з якою я прожила чотири роки була на це здатна.

Але якщо вперше я ще могла повірити у його непричетність, то коли цей  його “партнер” сьогодні повторив свої слова 一  сумніви почали пожирати мене. 

 За тією кількість думок, які атакують мою бідолашну голову, я не відразу розумію, що телефон у моїй кишені бринить. Опускаю очі для того, щоби глянути на абонента і застигаю на місці. Я точно не була готова до його дзвінка.

一  Привіт, 一  говорю йому, як тільки підіймаю слухавку.

一  Обернись, 一  тільки  й чую, а потім таки повертаюсь назад. Давид стоїть в метрах п’ятдесяти від мене. Посміхається. А мені от не до сміху. Це ж треба було, щоб на іншому кінці міста, точно не в близькому йому районі, ми мали зустрітись…

Я махаю йому тим самим телефоном, по якому з ним ще розмовляла і відходжу в бік, щоб не заважати скейтерам та велосипедистам. Давид прощається з невідомою мені симпатичною дівчиною, й направляється до мене.

一  Привіт, 一  каже мені, як тільки опиняється поруч.

一  Привіт, 一 трохи тихіше вже відповідаю йому. 一 Як ти тут опинився? 

一  У мене були справи. А ти? 一  Він підіймає руку з годинником догори й перевіривши час продовжує. 一  Робота завершена, а ти тут. Теж маєш якісь справи?

Я не відразу відповідаю йому, бо задивляюсь. Ні, не так. Я відверто розглядаю чоловіка, котрий неспішною ходою крокує поряд зі мною. Він навіть не доторкнувся до мене коли підійшов. Не поцілував в щоку як це робив увесь час до цього…

一 Я?

一 Так, ти, 一 посміхається Давид. 

一 Я тут… Просто… Мені нікуди йти. 

Він гальмує. Притримує мене за лікоть й вдивляється в моє обличчя. Бачу його збентеження після моїх слів і подумки сварю себе за нестримність. Але беру себе в руки, й широко посміхаюсь йому, намагаючись приховати власну розгубленість.

一 Я маю на увазі. День хороший, погода теж. Мені захотілось пройтись.

Не вірить, по очах бачу, що він не вірить моєму напускному позитиву. Але осмикує себе і не тисне. І це знову не залишається непоміченим. Бачу, що він старається. Бачу, як кортить щось сказати, але стійко тримається.

一 Тоді ти не будеш проти, якщо я  складу тобі компанію?

Він питає з такою інтонацією, що я й не можу сказати “ні”. Та й не хочеться мені зараз йому відмовляти. Хоч це і не входило в мої плани, однак проганяти чоловіка не хотілось. Я й так уникала його всі ці дні.

Тому зараз я просто хитаю головою й просто продовжую йти.

一 Така спека, 一 Давид обмахується якимись паперами, спеціально повертає їх так, аби й на мене ледь прохолодне повітря потрапляло. Дрібниця, але я її помічаю. 

一 Так, 一 погоджуюсь, трохи повернувши голову в його бік. 一 Обіцяли, що до кінця місяця температура тільки ростиме. Не знаю, як ми виживемо в цій задусі. Добре, що хоч кондиціонери є…

Давид усміхається й піддакує. 

一 Що? 一 Питаю, коли він продовжує усміхатись й при цьому не відривати від мене свого погляду. 一 Що не так?

一 Все так, 一 відразу говорить. 一 Просто за останні тижні це найдовше речення, яке я чув від тебе.

Стає ніяково. Я це знаю. Але нічого у відповідь не кажу.

一 Як ти? 一 питає Давид.

一 Нормально, 一 кажу трохи відсторонено й в ту ж мить відходжу вбік, наближуючись до Давида, бо повз мене на шаленій швидкості мчить маленький хлопчик на своєму самокаті.  

Давид, який явно не очікував, що я відійду саме в його бік, ловить мене за плечі й легко їй стискає. Я не рухаюсь  і він теж. На якусь мить мені хочеться повернутись до нього. Заритись в цю тонку, але до біса гарну сорочку, яка йому личить, й просто забути, що існує зовнішній світ. Але я беру себе до рук, згадую, що я так зробити не можу й вириваюсь з його рук. 

一 Я не тримаю, 一 говорить Давид, але всупереч своїм словам проводить рукою від плеча до ліктя.

一 Дав.

一 Все, нічого не роблю, 一 в підтвердження він підіймає руки догори й я нарешті видихаю. 

Трясця. Я обіцяла собі триматись подалі від нього. Обіцяла собі не псувати йому життя своєю присутністю в ній. І що я роблю? Млію від простого доторку? Ні, так діла не буде.