Глава 11

Звук вхідного повідомлення змушує мене відкрити очі. Я не сплю, просто дивитись на пусту кімнату нестерпно. Сьогодні не вдається заснути. Думки, ніби таргани бігають в моїй голові, не даючи їй бідолашній відпочинку.

💬 03:35

Давид:

“Пробач, що пізно. Насправді я хотів тобі написати раніше, але Кіра заборонила мені це робити. Як ти?”

一 Цікаве питання: “Як я?”, 一 бурмочу я собі під носа, зменшуючи яскравість  екрана, який нещадно сліпить очі. 

Спитав би він ще вранці я і б відповіла, що чудово, а от о третій ночі я вже такого точно не скажу. Життя цікава штука, все може перевернутись з ніг на голову за лічені години. І сьогодні мені довелось це перевірити на собі. 

💬 03:36

Поліна:

“ Привіт. Все нормально”

Його відповідь приходить миттєво. Таке відчуття ніби він чекав, що я відповім. Ніби знав, що мені теж не спиться. А може я просто фантазую.

💬 03:36

Давид:

 “ Судячи з того, що ти теж не спиш,  не все так  вже і нормально. Поль, не бреши мені. В цьому ж немає сенсу. Я просто хвилююсь. Він ж нічого не зробив?”

Я перечитую його повідомлення декілька разів, сама не розуміючи, що відчуваю при цьому. Ігор мав рацію. Та й я сама це знала. Давид не перегорів. Його почуття нікуди не ділись, інакше він не став би цікавитись мною серед ночі.

Перехопивши телефон іншою рукою, я повернулась на другий бік, обличчям до дверей. Ігор сьогодні так і не прийшов у нашу спальну. І це було на краще. Я не готова зустрічатись з ним після кинутих мені в обличчя звинувачень. 

Чи образливо мені? 

Дуже.

Розчарування, як виявляється пекуче почуття. Хочеться все виправити, попросити пробачення за різкі слова, але гордість забороняє. Оскільки моєї провини в нашій сварці немає. 

💬 03:45

Поліна:

 “Нічого не зробив.”

Набираю коротке повідомлення Давиду, але під цими словами я розумію дещо зовсім інше, не те, про що писав хлопець. 

І не встигаю я повторно провалитись у власні думки, як екран знову загорається від повідомлення.

💬 03:48

Давид:

“Я бачу, що ти відповідаєш мені холодно. І насправді я розумію причину. Розумію, чому ти це робиш.”

💬 03:49

Поліна:

“Все не зовсім так”

Брехуха. Все він правильно розуміє, і наразі я вдячна, що хлопець не озвучує тих слів, які відомі нам обом.

💬 03:50

Давид:

 “Але після того, що я сьогодні побачив, я з повною впевненістю можу сказати, що ви не сім’я. Поля, ви навіть не близькі люди. І це розв’язує мені руки… Я не дозволю йому тебе ображати. ”

Я дивлюсь на букви і вперше в мене перехоплює подих, а серце, здається падає у шлунок, тому що я не знаю як пояснити те, що пульсація збільшується й мене мутить. Давид не натякнув, він прямо сказав мені про свої наміри. 

Роблю глибокий вдих, але навіть це не дає мені розслабитись. Зариваюсь руками у волосся, злегка потягуючи його. Сьогодні мені здається, що усе моє сімейне життя  —  один суцільний фарс, але можливо це всього лише тиск емоцій.

Чую Ігореві кроки під дверима, блокую телефон й ховаю його під ковдрою, ніби він мав його викрасти. Чоловік зупиняється, але не заходить.

Бачу, як світло в коридорі гасне, як і моя надія поговорити сьогодні спокійно. Колись моя бабуся говорила мені, що як би сильно чоловік з дружиною не посварилися,  а спати повинні були разом. Так сім’я зберігається…

До сьогодні це правило працювало і в нашій сім’ї, але наразі воно було проігнороване нами обома. Хтось мав поступитись першим або я, або Ігор. Але мені не дозволяла моя образа, а йому, скоріш за все —  гордість. 

Мені ще ніколи не було так боляче, як сьогодні. По щоці потекла перша сльоза, а слідом за нею й інша. Ось так потихеньку й проривалась моя гребля. Я утикаюсь обличчям в подушку, щоб заглушити власні ридання, ховаючи їх навіть від самої себе. 

Він не довіряв мені, а я йому. 

Я не могла дати йому нормальної, повноцінної сім’ї, а він мені відчуття безпеки. Ми не знайшли одне в одному потрібного нам, от тепер і пожинаємо свої плоди.

Ігор навіть не поцікавився тим, як я себе почуваю після інциденту, а відразу напав на мене зі звинуваченнями. 

Тихі схлипування порушують нічну тишу й коли я вже розумію, що мені не вистачає повітря, жадібно хапаю його й виринаю з ями самознищуючих думок. Але все ж дещо не дає мені спокою. Ніби інтуїція кричить, що це тільки початок.

Початок нашого кінця. 

Телефон знову бринить й цього разу я читаю повідомлення котре точно не дасть мені стулити очі.