Глава 27. Власт

Я вилетів із кабінету, на ходу відштовхуючи Зоряну. Вона щось кричала мені вслід, але її голос здавався лише назойливим дзижчанням мухи порівняно з тим громом, що розривав мою свідомість. В голові пульсувало лише одне: «Вона бачила. Вона все не так зрозуміла».

Магічний фон замку, зазвичай спокійний і холодний, почав вібрувати так сильно, що кришталеві підвіски на люстрах у коридорах вибухали одна за одною, засипаючи підлогу іскристим градом. Повітря стало густим, липким і пахло озоном, наче перед самою страшною бурею в горах.

— Міро! — мій крик відлунював від кам’яних стін, коли я вибив двері її спальні.

Те, що постало перед моїми очима, виходило за межі будь-якого розуму чи відомої мені магії. Кімната була заповнена фіолетовим туманом, що світився зсередини. Міра стояла в самому центрі цього хаосу, але її постать була затягнута дивним, тремтливим маревом, наче вона роздвоювалася прямо в мене на очах, втрачаючи чіткість кордонів.

В одній руці вона з несамовитою силою стискала чорний кинжал, чиє лезо жадібно пило світло свічок, а інша її рука — тонка, з побілілими кісточками — була простягнута до величезного дзеркала. Скло більше не відбивало реальність; воно пульсувало темним, живим світлом, наче серце стародавнього монстра.

Вона не просто кричала — вона вела відчайдушний діалог із самою порожнечею.

— Ти обіцяла! Спершу моє тіло! — її голос був сповнений такого нелюдського розпачу, що в мене всередині все перевернулося.

Я не знав, з ким вона говорить, але бачив, як із дзеркальної глибини вириваються чорні, наче змії, стрічки енергії. Вони обплітали її зап’ястя, в’їдаючись у шкіру. Дзеркало не просто тріскалося — воно вивергало з себе сиру матерію, шматки чистої пітьми. З цієї скляної безодні почала повільно формуватися друга постать. Вона виходила зі скла, як із густої води: ідентичні розмиті плечі, те саме обличчя, що поступово набувало кольору, та сама фігура, виткана з диму й срібла.

— Що це за бісівщина? — проривів я, вихоплюючи меч. Руків'я обпікало долоню моєю власною магією, що рвалася назовні.

Я до останнього сподівався, що це лише ілюзія, морок, що застилає очі. Але магія була надто реальною — вона пахла кров’ю та залізом. Дзеркало почало плавитися, стікаючи на підлогу рідким сріблом. Голос Міри раптом злився з іншим — глибшим, владним і древнім, від якого вібрували самі кістки замку:

— «Обіцянка крові виконана. Душа — в плоть, пам'ять — у попіл! Розділися, нероздільне!»

Я зрозумів: якщо зараз не втручуся, щось незворотне поглине жінку, яку я щойно почав пізнавати заново. Ту, що сміялася в майстерні, ту, що дивилася на мене з викликом під час танцю. Я не знав, хто виходить із дзеркала, але відчував від тієї другої істоти такий крижаний холод, що в кімнаті почав замерзати сам подих.

— Відпусти її! — я вигукнув закляття Розриву, вкладаючи в нього всю лють і страх, що накопичилися в грудях.

Я сконцентрував усю сонячну силу Світанку в одне сліпуче лезо і буквально розрізав простір між Мірою та її дзеркальною подобою. Сліпучий білий спалах ударив у центр магічної воронки, розриваючи зв’язок.

Пролунав звук, від якого мало не лопнули барабанні перетинки — наче крик тисячі помираючих зірок. Дзеркало розлетілося на найдрібніший, мікроскопічний пил, що завис у повітрі золотою хмарою. Вибухова хвиля розпеченого повітря кинула мене на підлогу, вибиваючи дух. Усе навколо — важкі меблі, шовкові сукні, над якими вона працювала годинами, папери з ескізами — миттєво спалахнуло яскравим, магічним вогнем.

Я підвівся крізь кашель і задушливий дим, коли вогонь трохи вщух, притискаючи руку до обпаленого обличчя. Серце запекло від жаху, якого я не відчував навіть у найкривавіших битвах.

На підлозі біля понівеченої рами лежали дві жінки. Обидві непритомні. Обидві в ідентичних сукнях кольору грозового неба, які тепер були розірвані та засипані попелом. Обидві з тим самим обличчям моєї дружини, розметаним волоссям і блідою шкірою.

Я кинувся до них, але зупинився за пів кроку, зціпивши зуби від безсилля, що межувало з божевіллям. Вони були як два ідеальних відбитки однієї монети. Але я знав, я відчував нутром: одна з них — та, хто врятувала Рогнеду, хто змінила гнів на милосердя і шила ці дивовижні сукні. А інша... інша була тією самою відьмою, яка роками отруювала моє життя і хотіла моєї смерті.

Одна з них поворухнулася. Її вії здригнулися, і вона відкрила очі. Сині, глибокі, повні такого болю й розчарування, що в мене перехопило подих.

— Власт?.. — ледь чутно прошепотіла вона, простягаючи до мене тремтячу руку.

І в ту ж саму мить друга жінка сіпнулася поруч, хапаючи ротом повітря, наче виринаючи з глибини. Вона розплющила такі ж самі очі, і з її губ зірвався той самий звук, тим самим голосом:

— Власт... допоможи мені... вона хотіла мене вбити...

Я дивився на них, переводячи погляд з однієї на іншу, і мій меч тремтів у руці так, наче важив тонну. Я врятував її... але тепер я не знав, кого саме я тримаю за руку. У цій кімнаті, заповненій попелом наших сподівань, я опинився перед найстрашнішим вибором у своєму житті.

Дорогі читачі, сьогодні я подаю на передплату. У безкоштовному фрагменті ви побачили, як душа Яни шукала порятунку, а Власт намагався вирвати її з лап темряви. Але магія дзеркал підступна — вона виконала прохання надто буквально.

 * Хто з них справжня Мірабелла, а хто — Яна? Одна прийшла з нашого світу, інша — повернулася з небуття. І чи справді вона така, як її всі вважають?

 * Чи зможе Власт розпізнати ту, яку встиг покохати, якщо вони ідентичні до останньої родимки та останнього спогаду?

 * Яку гру почне справжня Мірабелла, отримавши друге тіло і шанс на реванш?

Далі на вас чекає: інтелектуальна дуель двох жінок за одне життя, спроби Власта знайти істину через почуття, а не магію, та таємниці, які приховує замок Світанку. Підписуйтесь, щоб дізнатися, чи зможе кохання відрізнити правду від ідеальної брехні!