Глава 25. Власт

Я стояв посеред зали, оточений шумом голосів, дзвоном кришталю та ароматами важких парфумів, але відчував лише порожнечу в тому місці, де ще мить тому була її рука. «Міра». Вона попросила називати її так, і це ім’я злетіло з моїх губ легше, ніж я міг собі уявити. Воно звучало як обіцянка миру, якого між нами ніколи не було.

Її сукня... це не було вбрання княгині. Це був виклик усьому моєму світу. Димчастий оксамит, що облягав її тіло, наче друга шкіра, змушував кров у моїх жилах пульсувати в такт музиці. Я бачив, як на неї дивилися інші чоловіки — з сумішшю остраху та неприхованого жадання. І це пробуджувало в мені щось первісне, вовче.

Я бачив її гнів. Бачив, як вона дивилася на Зоряну. Ревнощі? Якщо так, то вони були настільки щирими, що я ледь не повірив у її нову сутність. Але слова про «приниження» та «три дні» вжалили мене сильніше, ніж я показав.

— Князю… — голос Зоряни вивів мене з заціпеніння. Вона стояла поруч, бліда, з очима, повними непролитих сліз образи. — Ти щойно принизив мене перед усіма. Заради *неї*? Ти забув, хто вона?

Я навіть не подивився в її бік. Мій погляд був прикутий до дверей, за якими зник темний шлейф сукні Міри.

— Вона моя дружина, Зоряно. Змирися з цим, — кинув я і рушив за нею.

Я не знав, що скажу. Можливо, я хотів пояснити, що Зоряна приїхала раніше, ніж я планував. Або що я справді хотів побачити реакцію Міри. Чи, можливо, я просто хотів знову відчути запах лісу, що йшов від її волосся, і нарешті завершити той поцілунок.

Я наздогнав її біля повороту до її покоїв. Але зупинився, так і не простягнувши руки.

Двері її спальні були напіввідчинені. Я зробив крок, маючи намір увійти, але звук її голосу змусив мене застигнути.

— І чому я не вірю тобі? — шепотіла вона. Голос був хрипким, сповненим відчаю. — Які ризики проведення ритуалу? Кажи мені все, бо я відчуваю, що ти щось приховуєш! І я нічого не робитиму, поки не отримаю гарантії! Я не ідіотка!

Я зазирнув у щілину. Вона стояла перед великим дзеркалом, але дивилася не на себе. Її погляд був спрямований у саму глибину скла, а губи рухалися в беззвучній розмові з темрявою. Поверхня дзеркала, здавалося, йшла хвилями, наче під нею вирувала вода.

Холод пройшов по моїй спині. «Тіло», «гарантії», «ритуал»... Вона знову розмовляла з дзеркалом. Знову та сама темна магія, яку вона практикувала до того, як «забула» все.

Моє дурне серце, яке щойно так солодко завмирало під час танцю, вмить перетворилося на камінь. Дурень. Який же я дурень. Весь цей спектакль з шиттям, ці образи невинної жертви, прохання про нове ім’я — це лише нова стратегія. Вона не втратила пам’ять. Вона просто змінила зброю з проклять на чарівність.

Я розвернувся і пішов геть, не озираючись. Почуття довіри, що ледь почало жевріти, випарувалося, залишивши після себе лише гіркий попіл.

Вечір у моєму кабінеті був похмурим. Коли двері відчинилися і ввійшла Зоряна в тонкій нічній сорочці, що більше відкривала, ніж приховувала, я відчув лише роздратування. Вона підійшла до мене ззаду, поклавши руки на мої плечі.

— Власте… ми так довго були нарізно. Ти обіцяв, що цей шлюб буде лише формальністю на папері. Дозволь мені зняти твою втому.

Я різко зняв її руки.

— Не сьогодні, Зоряно. Йди до себе. Я хочу побути сам.

Вона завмерла, її обличчя скривилося від злості, яку вона вже не намагалася приховати.

— Ти бачиш лише те, що вона хоче показати! — майже вигукнула вона. — Ця сукня, ці погляди… Вона присипляє твою пильність, Власте! Хіба ти не бачиш, що вона готує щось жахливе? Вона веде свою гру, і коли ти нарешті розслабишся, вона встромить тобі ніж у спину. Вона відьма, і її природа не зміниться від того, що вона почала тримати голку замість кинжала.

— Досить, — мій голос був подібний до удару меча.

Але скільки б я не злився, вона мала рацію. Кожне слово Зоряни підтверджувало те, що я щойно бачив у коридорі. Міра — чи Мірабелла, ким би вона не була — готувалася до чогось. Я відчував, як зашморг затягується. Я хотів кохати ту жінку, з якою танцював, але тінь у дзеркалі нагадувала: вона — ворог. І ворог дуже небезпечний, бо він навчився красти моє серце.