Глава 23. Власт

Дзвін копит об камінь внутрішнього двору пролунав саме тоді, коли я намагався зосередитися на звітах про переміщення військ Місячного царства. Але мої думки все одно поверталися до вчорашньої прогулянки. Я досі відчував на лікті легку вагу руки Мірабелли — або тієї жінки, що тепер носила її ім’я.

— Вона приїхала, Князю, — Ольгерд увійшов без стуку. Його голос був позбавлений емоцій, але я помітив, як він відвів погляд.

Я знав, про кого він. Зоряна. Моя тиха пристань, жінка, яка була поруч у найважчі роки війни, не вимагаючи нічого, крім моєї присутності. Я сам просив її поїхати, щоб вберегти від Мірабелли, але тепер її повернення викликало в мені не радість, а дивний, липкий неспокій.

Коли я спустився до парадних сходів, вона вже стояла там. Зоряна була втіленням Світанку: світло-золота сукня, вишита срібними ліліями, м’яке волосся, що хвилями спадало на плечі, і очі — ясні, спокійні, сповнені безмежної відданості.

— Мій Князю, — вона схилилася в ідеальному реверансі, а потім підійшла і торкнулася моєї щоки. Її пальці пахли пелюстками троянд і домом. — Я не могла більше залишатися в тиші, поки ти тут сам на сам із тінню.

Я збирався відповісти, але відчув на собі чийсь погляд. На верхньому майданчику сходів, затінена масивною колоною, стояла Мірабелла. Вона була в тій самій темно-синій сукні, яку вчора переробляла в майстерні. Її обличчя було блідим, а пальці так міцно стискали перила, що кісточки побіліли.

Цікавість і холодний скептицизм у її очах змінилися чимось іншим. Це була іскра, гостра і болюча. Ревнощі.

— Мірабелло, — я злегка відсторонився від Зоряни, сам не знаючи, навіщо виправдовуюсь. — Це леді Зоряна. Вона повернулася, щоб допомогти з організацією прийому.

Міра (я все частіше називав її так подумки) повільно спустилася на кілька сходинок. Її хода була граціозною, але в кожному русі відчувалася натягнута струна. Зоряна розвернулася, і я опинився в центрі невидимого силового поля.

— Я знаю, хто вона, — голос Мірабелли прозвучав дзвінко, з легкою хрипотою. — І я гадала, що всіма питаннями в цьому замку тепер займаюся я. І, звісно, княгиня Рогнеда. Хіба ні, Власте?

Зоряна м’яко посміхнулася — тією самою посмішкою, яка раніше гасила мої спалахи гніву. Але зараз вона здалася мені... занадто правильною.

— Ваша Високосте, я лише хотіла полегшити ваш тягар. Ви ж тільки-но одужали після... такого прикрого інциденту. Ваша пам'ять, ваші сили... вони такі крихкі.

Зоряна зробила крок вперед, наче намагаючись захистити мене своїм тілом.

— Князю потрібен спокій, а не нові турботи про тканини чи меню. Я знаю його смаки вже багато років. Я знаю, що він любить, коли на столі стоять лілії, а не... шипи.

Мірабелла зупинилася всього за крок від нас. Вона була вищою за Зоряну, і в її погляді зараз не було ні краплі тієї «дитини на битої склі». Перед нами стояла жінка, яка збиралася битися за свою територію.

— Смаки змінюються, леді Зоряно, — Мірабелла вимовила це ім’я так, ніби воно було на смак як кисле вино. — Іноді те, що здавалося спокійним і звичним, стає просто... нудним. Що ж до лілій — вони занадто швидко в'януть. Я віддаю перевагу чомусь, що має характер.

Вона перевела погляд на мене, і я відчув, як по спині пробіг холодок. Це була не та ненависть, до якої я звик. Це був виклик. Вона чекала, чию сторону я прийму.

— Зоряна приїхала як гість, — мій голос прозвучав занадто офіційно навіть для мене. — А ти, Мірабелло, — моя дружина. У кожної з вас своє місце в цьому замку.

— Місце? — Мірабелла ледь помітно підняла підборіддя. — Що ж, сподіваюся, в цьому замку достатньо місця для нас обох. Бо я не звикла ділитися своєю роботою... або своєю увагою.

Зоряна ледь помітно примружилася. Її ідеальна маска на мить здригнулася, оголивши гостру, як лезо, сталь.

— Увага Князя — це не те, що можна привласнити, Ваша Високосте. Її треба заслуговувати роками вірності. А не раптовим... божевіллям.

Дві жінки стояли одна навпроти одної — моє спокійне, зрозуміле минуле і моє тривожне, небезпечне теперішнє. Мірабелла раптом поправила рукав своєї сукні, і я помітив, що її пальці все ще тремтять — не від страху, а від люті, яку вона ледь стримувала.

— Ми побачимо, хто і що заслуговує, — холодно кинула Мірабелла.

Вона розвернулася і пішла геть, не чекаючи моєї відповіді. Її темно-синій шлейф промайнув по камінню, наче хвіст роздратованої кицьки.

— Вона справді інша, Власте, — прошепотіла Зоряна, знову торкаючись мого рукава. — Але не обманюйся. Відьма лише змінила колір своєї отрути. Дозволь мені бути твоєю протиотрутою.

Я подивився на двері, за якими зникла Мірабелла, і вперше в житті відчув, що протиотрута — це зовсім не те, чого я прагну. Я прагнув зрозуміти, чому серце калатає швидше саме тоді, коли на мене дивляться ті злі, зранені й неймовірно живі сині очі.

Протистояння почалося. І я знав, що в цій війні полонених не буде.