Глава 22. Яна

Вечірні сутінки в Світанку не приносили спокою. Вони були синіми, густими й липкими, наче пролита туш. Я стояла біля вікна своєї спальні, притиснувши лоб до холодної шибки, і спостерігала за зміною варти. Ольгерд був прискіпливим командиром: солдати проходили периметром кожні п’ятнадцять хвилин, їхні факели вихоплювали з темряви гострі кути кам’яних стін і холодні обличчя статуй.

Я мусила діяти зараз. Доки Власт на нараді з радниками, а Рогнеда зайнята підготовкою до прийому. Нехай я ще не прийняла рішення, але краще підготуюся до нього заздалегідь, поки є така можливість. Щось у моїй душі хотіло вірити в те, що я зможу зажити нормальним життям. Не ненависною княгинею, а просто вільною жінкою. Працювати в ательє, запровадити своє бачення моди. Не боятися того, що власний чоловік захоче мене вбити…

Я накинула на плечі темний плащ із глибоким капюшоном — один із тих, що встигла примітити в майстерні. Він майже зливався з нічними тінями. Серце калатало в ребра так сильно, що, здавалося, його звук лунав на весь коридор.

Вислизнути з покоїв виявилося легше, ніж я думала — магія Мірабелли, навіть якщо вона не підкорялася мені повністю, все ще діяла на замки та петлі, змушуючи їх відчинятися без жодного скрипу. Я спускалася вузькими гвинтовими сходами для служниць, затискаючи рот рукою, щоб не було чутно мого переривчастого дихання.

Вихід до нижніх садів був затінений густим плющем. Я прослизнула крізь вузьку хвіртку і опинилася на самому краї скелі. Тут вітер був іншим — він приносив запах солі та прірви.

— Прямо... під вежу... — шепотіла я, намагаючись пригадати вказівки з дзеркала. — Туди, де коріння вчепилося в камінь.

Я рухалася вздовж краю прірви, тримаючись за холодні скелі. Стежка була ледь помітною, засипаною камінням і обривками колючих кущів. Раптом зверху почувся брязкіт сталі — варта проходила якраз наді мною. Я втиснулася в заглибину скелі, затамувавши подих. Промінь факела ковзнув по камінню лише в кількох сантиметрах від мого капюшона. Кожна секунда здавалася вічністю. Коли кроки нарешті стихли, я рушила далі.

Ось воно.

Старе дерево, про яке казала відьма, виглядало як застиглий у агонії велетень. Його стовбур був покручений вітрами, а коріння справді нагадувало кігті величезного птаха, що вчепився в саму плоть скелі. Під деревом, наполовину засипаний землею та сухою хвоєю, лежав плаский чорний камінь.

Я опустилася на коліна. Пальці тремтіли, коли я почала розгрібати холодну, вологу землю навколо каменя. Кожен звук — хрускіт гілочки чи віддалений крик нічного птаха — змушував мене здригатися і озиратися назад, очікуючи побачити там сувору постать Власта.

Камінь виявився важким. Я вперлася ногами в землю і з силою потягнула його на себе. З-під нього пахнуло не просто вогкістю, а чимось солодкувато-нудотним, як старий пил і засохла кров.

У невеликій заглибині лежав згорток із грубої, просоленої шкіри.

Коли мої пальці торкнулися його, по тілу пройшов розряд крижаного струму. Це не був просто предмет. Це було зосередження чужорідної, хижої сили. Я обережно розгорнула шкіру.

Кинжал. Його лезо було виковане з чорного металу, що не відбивав місячного світла, а руків’я було зроблене з хребця якоїсь великої істоти. Поруч лежала невелика керамічна посудина, запечатана темним воском.

Я взяла кинжал у руку, і в ту ж мить мою голову прошив різкий біль. Я почула тихий, ледь помітний шепіт тисяч голосів. Це було чисте зло. Воно пульсувало в моїй долоні, наче живе серце, вимагаючи крові, вимагаючи закінчення ритуалу. Мені захотілося відкинути його якомога далі, закричати і втекти назад, у тепле світло каміна і безпеку майстерень.

— Це лише інструмент... — прохрипіла я, змушуючи себе заспокоїтися. — Це просто квиток до нового життя.

Я швидко загорнула артефакти назад у шкіру і сховала під плащем. Метал кинжала обпікав стегно крізь тканину сукні, нагадуючи, що я щойно уклала угоду з дияволом.

На зворотному шляху я ледь не зіткнулася з патрулем біля головних воріт садів. Мені довелося завмерти за статуєю якоїсь забутої богині, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині. Вартові обговорювали якісь новини з кордону, але я не слухала. Все, про що я могла думати — це те, що тепер під моїм плащем б’ється серце темряви.

Я повернулася до своїх покоїв абсолютно виснаженою. Сховавши згорток у найглибшу шухляду скрині під моїми ескізами, я впала на ліжко, навіть не роздягаючись.

Я отримала те, що хотіла. Але чому тоді мені здається, що я не знайшла шлях додому, а власноруч затягнула петлю на своїй шиї? За вікном знову почав накрапати дощ, і в його шумі мені ввижався задоволений сміх Мірабелли.

Вона чекала. І я щойно зробила перший крок їй назустріч.