Глава 19. Яна

Коли Ольгерд підвів мене до масивних дубових дверей у вежі Сонця, де розташовувалися майстерні, я відчула, як серце забилося швидше. Це був мій перший справжній вихід у світ цього замку не як жертви чи пацієнтки, а як професіонала.

— Далі ви самі, пані, — сухо кинув Ольгерд, відчиняючи двері. — Князь наказав виконувати ваші прохання, якщо вони не стосуються зброї чи виходу за межі цитаделі.

Я переступила поріг, і розмови в кімнаті вмить вщухли. Це була величезна світла зала, наповнена запахом свіжого льону, вовни та якоїсь солодкої мастильної олії. Близько десятка жінок застигли на своїх місцях. Я бачила, як одна зі швачок випадково вколола палець, заціпеніло дивлячись на мене. У їхніх очах читався цілий спектр емоцій: від тваринного жаху до повного нерозуміння. Для них я була тією самою «місячною відьмою», яка принесла війну, а тепер прийшла сюди — у святилище побутової праці.

— Доброго дня, — вимовила я, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога м'якше. — Продовжуйте, будь ласка. Я лише хочу подивитися.

Ніхто не поворухнувся. Лише старша майстриня, жінка з суворим обличчям і пальцями, покрученими від багаторічної роботи, зробила крок вперед і низько вклонилася.

— Ваша Високосте... ми не чекали... Чи бажаєте ви подивитися на зразки парчі для вашого весільного плаща?

— Ні, майстрине. Я хочу подивитися, як ви працюєте.

Я почала повільно обходити залу, і те, що я побачила, змусило мій дизайнерський розум на мить зайти в глухий кут. Це не було звичайне ательє XXI століття, але й не середньовічна майстерня з моїх підручників історії.

Тут панувала побутова магія Світанку.

У кутку великі дерев'яні п'яльця тримали тонку напівпрозору тканину, і срібна голка, не керована жодною рукою, сама прошивала складний візерунок, тягнучи за собою сяючу нитку. Вона рухалася ритмічно, наче танцювала під музику, яку чула лише вона. На іншому столі важкі ножиці самі розрізали сувій важкого оксамиту, слідуючи за ледь помітною лінією, нанесеною крейдою.

— Неймовірно... — прошепотіла я, зупиняючись біля столу з тканинами.

Я торкнулася відрізу темно-синього шовку. Пальці миттєво відгукнулися — я відчула щільність плетіння, напрямок нитки, вагу матеріалу. Це було моє. Це була та сама база, яка не змінилася навіть у магічному світі. Шовк залишався шовком.

— Як ви керуєте голками? — запитала я найближчу дівчину, яка від мого питання ледь не впала зі стільця.

— Ми... ми лише заправляємо нитку і задаємо ритм, пані, — пролепетала вона. — Магія замку допомагає рукам, щоб стібки були рівними.

Я провела в майстерні весь день, забувши про обід і про втому. Поки швачки потроху оговтувалися і поверталися до роботи, кидаючи на мене крадькома здивовані погляди, я вивчала кожну дрібницю. Я розбиралася з тим, як місцеві мірки відрізняються від сантиметрів, як магічні нитки реагують на тепло рук і як закрійні ножиці «відчувають» опір тканини.

Ближче до вечора я вже сиділа за одним із вільних столів, завалена сувоями. В моїй голові вже малювався ескіз — не того пишного і важкого вбрання, яке нав'язували тутешні традиції, а чогось принципово іншого. Чогось, що підкреслить мою нову ідентичність.

Я дивилася, як за вікнами вежі небо знову починає темніти, набуваючи глибокого фіолетового відтінку. Перший день мого нового життя як майстрині добігав кінця. Я не просто розбиралася з інструментами — я створювала свій перший плацдарм. Тут, серед ниток і магічних голок, я почувалася сильнішою, ніж на троні поруч із Властом.

— Пані, вже пізно, — обережно підійшла старша майстриня. — Князь наказав провести вас до вечері.

Я підвелася, обтрушуючи сукню від обрізків ниток. Мої руки пахли льоном і магією. Я виживу. Тепер я точно це знала. Бо навіть у світі богів і вбивць людині завжди потрібен одяг — а я вмію робити його краще за будь-кого.