Глава 17. Власт

Сонце вже піднялося над гострими вежами Світанку, прорізаючи важкі хмари, що залишилися після нічної бурі, але його бліді промені не могли розігнати густий туман у моїй голові. Я стояв у своєму кабінеті, спершись руками на масивний, посічений часом дубовий стіл. Дерево під пальцями здавалося занадто холодним. Я чекав на того, хто вчора лише однією фразою перевернув мій світ і змусив сумніватися в єдиному, що давало мені сили жити — у моїй ненависті.

Остафій увійшов тихо, наче сама тінь ковзнула по стіні. Його босі ноги, вкриті шаром дорожнього пилу, не видавали жодного звуку на холодній кам’яній підлозі. Запах вологої землі, терпкого полину та якихось забутих знахарських зіттів, що йшов від його грубого лахміття, миттєво заповнив простір кабінету, витісняючи аромат дорогого воску та чорнила. Він не вклонився, не виявив жодної ознаки пошани, на яку заслуговує правитель. Просто став навпроти, дивлячись на мене своїми вицвілими, наче вимитими дощами, але неймовірно гострими очима, що бачили значно більше, ніж дозволено смертним.

Я скептично оглянув його, відчуваючи, як усередині закипає роздратування. Цей старий більше нагадував божевільного жебрака, що заблукав у пошуках милостині, ніж мудреця, якому варто довіряти найпотаємніші таємниці та долю цілої держави.

— Ти прийшов, — почав я, не приховуючи крижаного холоду в голосі. Я намагався тримати дистанцію, як роблю це з полоненими ворогами. — Вчора ти переконав матір, що Мірабелла порожня. Що вона — «чистий лист». Але вночі я бачив її... і цей «лист» виглядає занадто зраненим, як для простої амнезії. Те, що я бачив на терасі, не було порожнечею. Це була агонія.

Остафій ледь помітно посміхнувся самими кутиками сухих губ, і в цій посмішці було занадто багато знання.

— Ти не віриш мені, Князю. Ти дивишся на мене і бачиш лише бруд під моїми нігтями та старість, що вижила з розуму. Твій скептицизм такий же міцний і непробивний, як стіни цього замку. Ти шукаєш камінь там, де тече вода.

— Я звик вірити сталі та фактам, старче, — я випрямився на повний зріст, важко схрестивши руки на грудях. Обладунок на плечах злегка брязнув, нагадуючи про мою справжню природу. — Магія Місячного царства — це ілюзія, виткана з обману та моку. Як мені знати, що те, що я бачу зараз — не чергова петля на моїй шиї, яку хитро затягує її батько через твої вуста?

Старець важко зітхнув, наче моя недовіра була для нього фізичним тягарем, і повільно підійшов до вікна. Там, на кам'яному карнизі, ще виблискували великі краплі нічної грози, відбиваючи холодне небо.

— Тоді навіщо ти покликав мене, Власте? Навіщо питати поради у того, чиєму слову ти не даєш і мідяка ціни? Твоя підозра — це твій щит, вона оберігає тебе від ворогів, але вона ж і твоя сліпота, що не дає побачити істину прямо перед носом.

— Я хочу почути щось конкретне! — мій голос не витримав і зірвався на рик, що відлунив від високої стелі. Я вдарив кулаком по столу. — Хто вона тепер? Якщо та відьма, яку я знав, зникла, то хто тоді плакав під дощем на моїй терасі так, ніби в неї виривали серце? Хто ця дівчина, яка дивиться на мене з таким жахом, наче я — монстр із її нічних кошмарів?

Остафій повільно повернувся до мене, заклавши руки за спину. У його глибокому погляді не було ні страху перед моїм гнівом, ні бажання виправдатися. Лише нескінченна, майже батьківська втома від людської впертості.

— Я не дам тобі конкретних відповідей, бо істина — це не військовий рапорт і не цифри у звітах скарбника. Я скажу лише одне: відкрий своє серце і, що значно важливіше зараз, відкрий свої очі. Перестань шукати в ній ту Мірабеллу, яку ти скинув з кручі в піну прибою. Подивися на ту жінку, якою вона є зараз. Не вчора, не рік тому, а цієї самої миті, коли вона дихає з тобою одним повітрям.

Я лише роздратовано хмикнув, дивлячись на свої засмаглі руки, звиклі до руків'я меча, а не до розгадування філософських шарад.

— Твої загадки не допоможуть мені керувати країною і точно не допоможуть вирішити, що робити з Клятвою Крові, яка вимагає спадкоємця.

— Тобі не потрібні загадки, тобі потрібна відвага, Князю, — Остафій попрямував до дверей, його постать здавалася майже прозорою у світлі ранку. — Відвага повірити в неможливе. Вона зараз нагадує дитину, що вчиться ходити по битому склу — кожен крок завдає болю, а попереду лише невідомість. Ти можеш або підставити їй руку, або просто стояти осторонь і дивитися, як вона стікає кров’ю. Вибір за тобою.

Він вийшов так само тихо і непомітно, як і з’явився, залишивши по собі лише слабкий запах сухих трав і гіркий, терпкий посмак роздратування у моєму роті.

Я так нічого і не зрозумів з його туманних, манівцевих промов. «Відкрий серце»... Які дурниці. Серце воїна має бути закритим на засув, якщо він хоче вижити і зберегти свій народ у цьому світі, де кожен чекає на твою слабкість. Проте, незважаючи на весь свій скептицизм і бажання вилаяти старого, я утвердився в одній думці: я не буду поспішати. Я буду спостерігати за нею так пильно, як ніколи раніше. Кожен її крок, кожен випадковий погляд, кожне здригання — я вивчу цю «нову» Мірабеллу, як вивчають невідому, ворожу місцевість перед вирішальним, доленосним боєм.

Я мусив зрозуміти, хто вона насправді і яку гру веде доля. Навіть якщо для цього мені доведеться на ці три дні стати її невидимою тінню.