Глава 16. Власт

Я повернувся до своїх покоїв, але сон був так само далекий від мене, як мир між нашими царствами. Скинувши чоботи, я просто сів у крісло біля вікна, занурений у в'язку темряву. Повітря в кімнаті здавалося занадто сухим після того напруженого діалогу в спальні Мірабелли. Я все ще відчував на своїх руках тремтіння її плечей, хоча тримав її жорстко, по-ворожому.

Раптом небо за вікном розірвав сліпучий зигзаг блискавки, а за ним ударив грім, від якого здригнулися масивні стіни замку. Почалася гроза — дика, невблаганна, справжній гнів стихії. Я підійшов до вікна, збираючись зачинити важку раму, як раптом мій погляд упав на терасу внизу.

Біла постать вибігла під дощ. Спочатку я подумав, що це якась божевільна служниця, але за мить серце пропустило удар — я впізнав її. Мірабелла. Вона була в одній лише нічній сорочці, яка миттєво потемніла від води, облепивши її тіло, наче друга шкіра.

Я застиг, сховавшись у тіні важких портьєр, не в силах відвести погляд.

Вона не знала, що я тут, нагорі. Вона не бачила мене крізь пелену води, і це була перша мить за всі роки нашого болісного знайомства, коли вона не грала жодної ролі. Вона стояла в самому центрі тераси, розкинувши руки, підставляючи обличчя під крижані струмені. Наступний спалах блискавки вихопив її з темряви, і я здригнувся: її плечі ходили ходором від ридань. Вона не просто плакала — вона кричала в небо, хоча гуркіт грому нещадно поглинав кожен її звук, залишаючи лише німе видовище людської муки.

У цьому жесті було стільки справжнього, нищівного відчаю, що мені стало ніяково, майже соромно за те, що я підглядаю. Справжня Мірабелла ніколи не дозволила б собі бути такою слабкою, такою відкритою. Вона б проклинала небо, вона б намагалася підкорити собі стихію своїм чорним полум'ям. Але ця дівчина... вона просто прощалася. Вона виглядала як людина, що стоїть на згарищі власного життя і намагається вдихнути востаннє.

Я бачив, як до неї підбігла Найя, намагаючись накинути на неї теплу накидку, але Мірабелла відштовхнула її з якоюсь дикою впертістю. Вона хотіла відчувати цей холод. Хотіла, щоб дощ вимив із неї все — і минуле, якого вона не пам'ятала, і майбутнє, якого вона боялася.

Мій раціональний розум, вихований на підозрілості Ольгерда, підказував, що це може бути чергова вистава. Місячне царство славиться своїми ілюзіями, здатними обдурити навіть найдосвідченіше око. Можливо, вона відчула мій погляд? Але серце воїна, звикле розрізняти фальш і справжній біль на полі бою, цього разу мовчало. У її руках не було магії, у її позі не було виклику. Лише безмежна, абсолютна самотність.

«Хто ти така?» — промайнуло в голові, наче настирливе відлуння.

Якщо Остафій правий, і вона — чистий лист, то що саме зараз заповнює цей простір? Це не була та Мірабелла — холодна відьма, яка ледь не спалила моє серце своєю ненавистю. Ця жінка під грозою виглядала... живою. По-справжньому живою, зраненою і неймовірно тендітною.

Я спостерігав, як вона нарешті впала на коліна прямо на холодне каміння, схиливши голову, і дощ продовжував нещадно бити її по спині. У мені прокинулося дивне, давно забуте почуття — не жалість, ні, воїни Світанку рідко знають жалість до ворогів, — але гостра цікавість, змішана з дивним неспокоєм.

На свій власний страх і ризик, всупереч логіці та власним клятвам, я прийняв рішення: ці три дні я не буду просто чекати терміну. Я буду спостерігати. Я придивлюся до неї ближче, без обладунків і упереджень. Якщо з нею справді сталася ця неймовірна трансформація, якщо та душа, яку я ненавидів до нестями, справді зникла... то хто ж тоді зайняв її місце? І чи маю я право нищити ту, хто щойно народився в таких муках під цим чорним небом?

Гроза продовжувала шаленіти до самого ранку, але я більше не лягав. Я дивився, як тьмяне сіре світло починає пробиватися крізь хмари. Коли перші промені холодного сонця торкнулися підвіконня, я підійшов до дверей і коротко покликав слугу, що дрімав на варті.

— Прокинулися, Князю? — стрепенувся той.

— Слухай уважно, — мій голос звучав хрипко від безсонної ночі. — Негайно йди до Остафія. Виклич його до мого кабінету. Скажи, що я хочу поговорити з ним особисто. Про мою дружину. Про молоду княгиню.

Я мусив знати правду. Будь-яку ціну. Бо та дівчина під дощем змінила щось у моєму сприйнятті світу, і це лякало мене більше, ніж будь-яка відьма.