Глава 15. Яна

Важкий гуркіт залізного засува відлунав у моїх вухах як постріл. Я ще кілька хвилин стояла нерухомо, вчепившись у підвіконня, боячись, що Власт передумає і повернеться. Лише коли його кроки остаточно стихли в коридорі, я випустила повітря з легень і безсило опустилася на підлогу. Полегшення було таким гострим, що на мить запаморочилося в голові, але воно швидко змінилося гірким усвідомленням: у мене є лише три дні. Три дні до того, як цей вбивця з очима кольору криці прийде по своє право.

Я лягла в ліжко, не роздягаючись, але сон не йшов. Кожен шурхіт нічного замку здавався мені шепотом привидів. Я заплющувала очі й бачила перед собою розбиту трасу, відчувала запах горілих шин, а потім знову поверталася сюди — в золоту клітку Світанку. Як бути далі? Як грати роль жінки, яку я ненавиджу, перед чоловіком, який ненавидить її ще дужче?

Опівночі, коли камін майже згас і кімнату поглинули довгі, тремтливі тіні, я відчула дивний холод. Він ішов від великого дзеркала в срібній рамі, що стояло навпроти ліжка.

— Я-а-а-но... — почувся тихий, схожий на видих, голос.

Я здригнулася і повільно підвелася. На поверхні скла, де мало б бути моє відображення, знову проступили риси Мірабелли. Цього разу вона виглядала чіткішою, її темні очі горіли відчаєм.

— Ти знову тут, — прошепотіла я, підходячи до дзеркала.

— Він прокляв мене... — голос Мірабелли став гучнішим, у ньому бриніла отруйна злість. — Не вір його відстрочкам. Він занапастить твою душу, як занапастив мою. Власт... він не зупиниться. Твоя іскра згасне в його руках.

— Що я маю зробити? — я торкнулася холодного скла. — Ти кажеш, що він вбивця, але тут всі вважають відьмою тебе. Кому мені вірити?

— Мені потрібна... допомога... — Мірабелла притиснула долоні до скла з того боку, і я побачила, як по дзеркалу пішли тонкі тріщини, наче від надлюдської напруги. — Ти маєш... знайти... під замком... там, де коріння...

— Що знайти? — я подалася вперед. — Мірабелло, кажи!

Але поверхня скла раптом пішла чорними плямами, наче хтось хлюпнув тушшю. Постать принцеси викривилася, її рот відкрився в німому крику, і все зникло. Зв’язок перервався, залишивши мене в задушливій темряві.

Слова Остафія набатом відгукувалися в голові: «Для світу краще, щоб ти залишилася в цьому тілі». Я хотіла кричати від несправедливості. Хотіла повернутися у свій світ, до своєї кави, до своїх текстів, до життя, де ніхто не намагався мене вбити чи зґвалтувати під прикриттям клятви. Але я розуміла — виходу немає. Моє тіло на тій трасі вже давно не моє. Назад дороги не існує.

Раптом небо за вікном розірвала сліпуча блискавка. За секунду замок здригнувся від першого удару грому. Почалася гроза — дика, нестримна, наче саме небо вирішило висловити весь мій біль.

Я зірвалася з місця. Мені стало тісно в цих стінах. Не звертаючи уваги на перелякану Найю, яка вибігла з сусідньої кімнати, я кинулася до виходу на балкон, а звідти — вниз, на відкриту терасу саду.

— Пані! Зупиніться! Ви ж змокнете! — Найя бігла за мною з важкою накидкою в руках. — Захворієте! Пані Мірабелло!

— Не підходь! — вигукнула я, вибігаючи під перші важкі краплі дощу. — Залиш мене!

Я вибігла на середину вимощеного каменем майданчика. Гроза накрила мене миттєво. Вода була крижаною, вона вмить просочила мою тонку нічну сукню, приклеюючи її до тіла. Вітер рвав моє довге волосся, хльостав по обличчю, але мені було байдуже.

Я стояла, розкинувши руки, підставляючи обличчя під удари стихії. Дощ змішувався з гарячими сльозами, що нарешті прорвалися назовні. Я плакала вголос, захлинаючись від ридань, які не міг почути ніхто за гуркотом грому.

Це було моє прощання. Прощання з Яною — дівчиною, яка творила сукні і мріяла про кохання. Прощання з моїм світом, де сонце було теплим, а люди — зрозумілими. Під цією грозою я хоронила свою колишню особистість. Тут, у воді та блискавках, я приймала свою нову долю.

Я більше не була дизайнером, що створює щось нове і прекрасне. Тепер я сама стала новою. І щоб вижити в цьому світі Світанку, мені доведеться стати такою ж холодною і нещадною, як ця гроза.

Яна померла. І Мірабелла мала померти. Під небом Світанку народжувалося щось третє — те, що змусить цей світ рахуватися зі мною.