Глава 14. Власт

Я повільно скинув важкий камзол на крісло, відчуваючи, як м’язи спини ниють від пекучої напруги останніх днів. Повітря в спальні було надто солодким, майже задушливим; воно було пересичене ароматом рідкісних нічних квітів та дорогих олій, якими Найя, вочевидь, старанно натерла тіло своєї господині перед моїм приходом. Тріск дров у каміні здавався занадто гучним у цій напруженій тиші. Я бачив, як Мірабелла — чи та дивна істота, що тепер носила її ім’я — відступила до самого вікна, вчепившись у холодне кам’яне підвіконня так, наче воно було її останньою опорою над прірвою.

— Не роби цього, — її голос здригнувся, пролунавши тонко і ламко. Але в ньому не було тієї звичної, отруйної зверхності, яка раніше завжди змушувала моє серце кам’яніти, а руку — мимоволі тягнутися до зброї. — Благаю тебе, зупинись.

Я зупинився посеред кімнати, відчуваючи, як важка аура цього шлюбу тисне на плечі.

— Клятва Крові не знає жалю, Мірабелло. Ми і так згаяли забагато часу на кордоні, поки твій батько збирав війська, а тепер ще й цей туман у твоїй голові плутає всі карти. Радник Ольгерд правий: закон має бути виконаний, інакше магія договору почне випалювати наші землі зсередини.

— Я нічого не пам’ятаю! — майже вигукнула вона, і в її розширених зіницях промайнув справжній, дикий, неприхований жах. Вона виглядала як загнане звірятко, а не як донька Місячного царя. — Я не знаю тебе. Я не знаю цього палацу, цих коридорів, цих правил. Для мене ти зараз — цілковитий чужинець, який просто заходить у мою спальню і вимагає мого тіла лише тому, що так написано на якомусь папері. Це... це як зґвалтування, Власте. Невже твоя честь воїна дозволяє тобі силою взяти жінку, яка навіть не знає власного імені?

Слова про зґвалтування вдарили мене в самі груди, змусивши дихання перехопити. Я скривився, наче від фізичного болю.

— Я і сам не в захваті від цієї ночі, повір мені, — процідив я, відводячи погляд до вогню. — Між нами ніколи не було любові чи ніжності, лише холодний обов’язок і сталь біля горла. Нам просто треба зробити те, що вимагає ритуал — дати князівству спадкоємця, щоб магія договору заспокоїлася і кордони стали стабільними. Це треба просто пережити. Обом нам. Як неминучу битву.

Вона раптом випрямилася, її пальці побіліли від напруги, а в погляді з’явилася дивна, майже хвороблива проникливість, якої я раніше ніколи в неї не помічав.

— А якщо... якщо це саме ти винен у тому, що я нічого не пам’ятаю? — вона зробила нерішучий крок вперед, і тіні від високих свічок затанцювали на її обличчі, малюючи химерні візерунки. — Можливо, те, що сталося зі мною — саме твоя вина. Твій гріх. І тепер ти винен мені хоча б право дізнатися, хто я насправді, перш ніж станеш моїм катом у ліжку.

Я мимоволі напружився, відчуваючи, як волосся на загривку стає дибки. Невже якісь уривки тієї ночі все ж пробиваються крізь темряву?

— Чому це я маю бути винен? — спитав я, намагаючись, щоб мій голос звучав рівно.

— Я щось пригадую... дуже смутно, наче крізь брудне скло, — вона примружилася, дивлячись кудись повз мене, у порожнечу. — Наче мені стало дуже погано напередодні нашої зустрічі. Біль, пронизливий холод... і це було якось нерозривно пов’язано з тобою. Я відчуваю це кожним нервом. Твоя присутність викликає в моїй душі болісне відлуння того жаху. Тож якщо ти став причиною мого забуття, май мужність дати мені час. Дай мені хоча б кілька днів, щоб пізнати цей палац, ці закони і... тебе.

Я лише холодно хмикнув, приховуючи справжні почуття. 

— Якщо ти справді нічого не пам’ятаєш, — тихо промовив я, заворожено дивлячись на полум’я свічки, що тріпотіло на протязі, — то я тобі щиро і глибоко заздрю. Я б віддав половину свого князівства і весь свій спокій, щоб теж мати можливість не пам’ятати всього того, що ти вчинила з моїм народом, і всього того, що мені довелося зробити тобі у відповідь.

Я знову подивився на неї, і цей погляд збентежив мене ще більше. Вона виглядала такою тендітною, майже прозорою в цьому примарному нічному світлі. Така... невинна. Це збивало з пантелику, ламало мої звичні уявлення про світ. Я ніяк не міг змусити себе ставитися до неї так, як раніше. Наче це справді була зовсім інша людина, яка якимось дивом опинилася загорнута в знайому мені шкіру. Моя звична лють, яка роками живила мене, тепер просто не знаходила своєї цілі.

— Добре, — я різко розвернувся, підхоплюючи свій камзол з крісла, наче намагаючись якомога швидше покинути це місце. — Я дарую тобі три дні. Рівно три дні, щоб ти звикла до цих стін, які мають стати твоїм домом до кінця життя. Але пам’ятай: через три дні, якщо ти знову будеш впиратися, я виконаю свій обов'язок силою. Клятва не буде чекати вічно, а терпіння моєї матері та військової ради вже давно вичерпано.

Я попрямував до масивних дверей, відчуваючи на собі її зацькований погляд. На самому порозі я зупинився, так і не наважившись озирнутися.

— Я скажу раді, що все сталося сьогодні. Тож вітаю, ти авансом княгиня. Вивчай замок, Мірабелло. Шукай відповіді. Але недовго.

Я вийшов, зачинивши за собою двері з важким, гучним перестуком заліза. Мої руки ледь помітно тремтіли. Я не знав точно, кого я зараз намагався обманути більше — її чи самого себе, даючи цю короттку відстрочку. Але одне я відчував шкірою: ця жінка, що залишилася за дверима, лякала мене зараз значно більше, ніж та підступна відьма, яку я колись скинув з обриву в обійми смерті.