Глава 13. Яна

Повернувшись від Остафія, я почувалася так, ніби по мені проїхав важкий потяг, залишивши після себе лише руїни та пил. Слова старця про те, що моє минуле життя в рідному світі — лише обвуглений попіл, а теперішнє — жорстока війна за виживання, випалювали зсередини останні залишки спокою. Я наказала Найї негайно залишити мене саму, вигадавши історію про нестерпну мігрень, від якої світ іде обертом. Мені потрібна була абсолютна тиша, щоб бодай спробувати усвідомити: я — Яна, я все ще жива всередині цієї розкішної оболонки, і я в смертельній пастці.

Я повільно підійшла до важкого срібного вмивальника, щоб охолодити обличчя, яке палало від лихоманки. Вода в широкій чаші була нерухомою і прозорою, як гірський кришталь, відбиваючи золотаве світло Світанку, що вже почало набувати вечірньої м’якості. Я занурила руки в холодну вологу, відчуваючи кожною клітиною її цілющу прохолоду, а коли підвела голову, щоб глянути на себе, крик застряг у горлі, перетворившись на німий спазм.

З дзеркальної поверхні води на мене дивилася вона. Справжня Мірабелла.

Її обличчя у відображенні було блідим, майже прозорим, наче витканим з туману, а темні очі здавалися двома бездонними криницями, повними болю і люті. Її губи ледь помітно ворушилися, породжуючи звук, що не належав цьому простору — він був схожий на шелест сухого листя під поривом осіннього вітру.

— Ти... чуєш... — прошелестіло прямо з води, вібруючи в самому повітрі біля моїх вух.

— Мірабелло? — я вчепилася в різьблені краї чаші так сильно, що суглоби побіліли. — Що з тобою сталося насправді? Чому я тут, а ти поневіряєшся в тінях?

Тінь у воді болісно здригнулася, її обличчя перекосило від нелюдської напруги, наче вона намагалася прорвати тонку плівку реальності.

— Він... — прохрипіла вона, і кожне її слово супроводжувалося дрібними, хаотичними брижами на воді. — Не вір жодному його слову. Власт... він вбив мене...

— Що? Як вбив? — я хотіла вигукнути тисячу запитань, але зображення почало стрімко танути, розмиваючись і зникаючи, наче фарба, яку змиває сильна злива.

— Вбив... — пролунало востаннє, ледь чутним відлунням, і вода вмить стала звичайною, нерухомою рідиною.

Я стояла над вмивальником, затамувавши подих і слухаючи шалений стукіт власного серця. Власт — вбивця? Цей гордий, суворий воїн, який так багато говорить про честь, обов'язок і клятви Світанку, просто розправився з беззбройною нареченою? Жах змішався з крижаною огидою. Якщо він так холоднокровно вбив справжню володарку цього тіла, то що він зробить зі мною, коли тонкий лід моєї «амнезії» трісне, і він зрозуміє, що я — лише самозванка з іншого світу?

Мої роздуми перервав обережний, майже нечутний стукіт у двері. Увійшла Найя, тримаючи на витягнутих руках розкішну сорочку з найтоншого нічного шовку, оздоблену мереживом, що нагадувало іній на склі. Очі дівчини були низько опущені, а дихання — переривчастим.

— Пані, Князь наказав вам негайно готуватися. Він повідомив, що прийде до ваших покоїв сьогодні ввечері, — тихо, ледь чутно промовила вона.

— Готуватися до чого? — я різко нахмурилася, відчуваючи, як у животі зав'язується тугий вузол поганого передчуття. — Нас чекає чергова офіційна вечеря? Чи він хоче продовжити свій нескінченний допит?

Найя густо почервоніла, її щоки стали кольору стиглої малини, і вона почала нервово розправляти невидимі складки на тканині сорочки.

— Ох, пані... Ви ж і самі знаєте. Князь сказав, що Клятва Крові занадто довго чекає на своє завершення. Остафій підтвердив вашу «хворобу», і тепер... тепер ніщо не заважає вам стати подружжям по-справжньому.

Мене наче окропом обдали, а потім кинули в лід.

— Що?! Тобто він збирається... зі мною... після всього, що сталося? — я мало не задихнулася від обурення та огиди. — Він справді вважає, що якщо я нічого не пам'ятаю, то я просто стану його покірною іграшкою і чекатиму його в ліжку з усмішкою?

— Але ж він ваш законний чоловік, пані... — пролепетала налякана дівчина, не наважуючись підняти погляд.

— Він — абсолютно чужа мені людина! — відрізала я, міряючи кімнату широкими, нервовими кроками.

Вечір настав занадто швидко, наповнюючи кімнату довгими, зловісними тінями від каміна. Коли важкі двері спальні нарешті відчинилися без попередження, я вже була на межі справжнього нервового зриву. Власт увійшов впевнено, на ходу знімаючи важкий камзол. Без своїх сталевих обладунків він здавався ще вищим, а його плечі в білій сорочці — неймовірно широкими й небезпечними.

— Остафій підтвердив моїй матері, що ти справді втратила пам’ять, — почав він, зупиняючись посеред кімнати. Його голос був низьким, позбавленим колишньої відкритої люті, але сповненим важкої, гнітючої рішучості. — Він каже, що ти тепер — чистий лист. Що твоя магія зникла разом зі спогадами.

Я дивилася на нього в упор, і в моїй голові, наче кадри з похмурого трилера, почали прокручуватися версії того, як саме він вчинив свій злочин. Вдарив у спину під час розмови? Підсипав отруту в святкове вино? Або, можливо, він просто придушив її подушкою прямо в цьому ліжку, де я зараз стою, не в змозі ворухнутися? Кожен його рух, кожен вдих здавався мені тепер жестом досвідченого хижака.

— Чистий лист, — повторила я за ним, відчуваючи, як у грудях замість страху закипає холодна, праведна лють. — Отже, тепер ти вважаєш, що шлях вільний? Що ти можеш просто зайти сюди й отримати те, що тобі нібито належить за законом?

Я дивилася прямо в його очі, намагаючись знайти в цій темній сталі бодай краплю прихованого каяття за те, що він зробив з Мірабеллою. Але бачила лише непохитність. «Він вбивця», — невпинно пульсувало в моїй голові. І тепер цей вбивця стояв у двох кроках від мене, спокійно чекаючи, що я стану його дружиною.

Наступні години обіцяли стати найскладнішим і найнебезпечнішим випробуванням у моєму новому житті. Бо я не збиралася здаватися без бою людині, чиї руки, як я тепер була переконана, були по лікті в крові жінки, чиє обличчя я бачила в дзеркалі.