Глава 12. Власт

Я стояв біля високого вузького вікна в кабінеті матері, затиснувши руки за спиною так міцно, що суглоби почали ніти. Сонце повільно, наче неохоче, хилилося до обрію, заливаючи внутрішній двір замку довгими, тривожними тінями кольору запеченої крові. Здавалося, саме повітря навколо палацу застигло у передчутті чогось неминучого. Позаду почувся впевнений, карбований крок Рогнеди — цей звук я впізнав би з тисячі. Вона повернулася від Остафія не похмурою чи роздратованою, як я очікував, а дивно, майже лячно спокійною.

— Остафій виніс свій остаточний вердикт, — промовила вона, зупинившись біля масивного столу, заваленого сувоями та картами. — Це не приманка, не гра і не хитрість Місячного царства, як ми припускали. Мірабелла справді втратила пам'ять. Її магія вигоріла дощенту, а розум тепер — чистий, незайманий лист, на якому немає жодного сліду її колишньої підступності чи політичних амбіцій. Старцеві я вірю більше, ніж власним очам і вухам. Вона справді нічого не пам’ятає, Власте. Вона порожня.

Я різко розвернувся на підборах, відчуваючи, як десь під ребрами все холоне від несподіваного, гіркого розчарування.

— Чистий лист? Мамо, ми говоримо про жінку, яка з пелюшок виросла на отруйних інтригах свого батька! Ти справді віриш, що людина може просто... взяти й стерти себе, наче невдалий малюнок вугіллям?

— Остафій бачив її душу, Власте. Він заглянув туди, куди не сягає жоден обман. Там лише порожнеча, — Рогнеда повільно сіла в крісло з високою спинкою, розправляючи важкі спідниці своєї сукні. — І для нас це навіть краще, ніж ми могли мріяти. Тепер вона не загроза. Тепер ми можемо виховати її так, як нам зручно, виліпити з неї ту княгиню, яка потрібна Світанку.

— Це просто чудово, Князю! — раптом подав голос мій радник, Ольгерд. Увесь цей час він тихо, наче тінь, стояв біля гобелена, що зображував заснування нашого роду. Ольгерд виступив у коло світла, розпливаючись у своїй звичній люб’язній посмішці, яка ніколи не торкалася його очей. Його вузькі зіниці блищали від прихованого задоволення. — Ви даремно плекаєте таємні мрії про те, як позбутися Мірабелли. Клятва Крові — це не той ланцюг, який можна просто взяти й розрубати мечем, не знищивши при цьому себе. Тепер, коли ми знаємо, що вона не хитрує, вам треба якомога швидше прийняти неминуче. Доведіть справу до кінця, як того вимагає закон. Нам потрібен спадкоємець, який закріпить цей хисткий мир між нашими народами кровно. Не затягуйте з першою ніччю. Час працює проти нас.

Я мимоволі стиснув ефес меча. Шкіра на пальцях побіліла, а залізо приємно впивалося в долоню, нагадуючи про реальність.

— Я чудово розумію свої обов’язки перед князівством, Ольгерде, — кинув я крізь зуби, відчуваючи, як у горлі збирається жовч.

Але всередині мене все буквально волало від безсилої люті. Насправді я мав план — чіткий і холодний. Увесь цей час я потай сподівався, що її дивна, майже дитяча поведінка — це лише прикриття для якоїсь темної магії або забороненого ритуалу Місяця. Якби я міг довести, що вона використовує ворожу силу в моєму домі, я б отримав єдиний легальний шанс розірвати цей проклятий шлюб без магічного відкату, який би спалив моє князівство дотла. Або ж, якби вона спробувала напасти на мене під прикриттям «амнезії», я б влаштував їй нещасний випадок, який би всі сприйняли як справедливу самооборону. Смерть відьми нікого б не здивувала.

Але тепер... тепер я був загнаний у кут самим законом і честю.

Якщо вона справді беззахисна, якщо вона справді втратила все, що робило її Мірабеллою — ту саму іскру зла, яку я навчився ненавидіти — я не можу її вбити. Я воїн Світанку, а не холоднокровний кат, що нищить безпам’ятних, наляканих дівчат. Це означає, що пастка замкнулася остаточно. Мені доведеться жити з нею. Ділити обідній стіл, ділити подружнє ліжко, бачити її розгублене обличчя щодня до кінця своїх днів, шукаючи в ньому бодай натяк на ту, колишню.

— Вона інша, — пробурмотів я, майже не усвідомлюючи, що говорю вголос. В пам'яті виринув її погляд у їдальні — очі, в яких замість крижаної зверхності застигла невідома мені раніше вразливість.

— Вона лише інструмент, сину, — відрізала Рогнеда, і в її голосі не було ні краплі жалю. — Користуйся нею, поки вона не дасть нам те, що потрібно для стабільності кордонів. Коли народиться спадкоємець, можеш тримати її хоч у дальній вежі, якщо вона тобі так остогидла. Але сьогодні... сьогодні ти підеш до неї. Клятва вимагає завершення обряду.

Я коротко кивнув, не маючи жодного бажання продовжувати цю розмову, яка обпікала гірше розпеченого заліза. Виходячи з кабінету, я спіймав на собі погляд Ольгерда — занадто пильний, занадто задоволений, наче він щойно виграв велику партію в шахи. На мить мені здалося, що важкі залізні двері кабінету замкнулися не тільки за моєю спиною, а й на моєму житті. Пастка спрацювала для обох.

Тепер вона — моя дружина за законом, за кров'ю і за незаперечною правдою Остафія. І я не знаю, що лякає мене більше: те, що вона може згадати минуле і знову стати монстром, чи те, що я можу почати мимоволі звикати до цієї нової, «чистої» версії своєї ворогині, яку мені наказано приборкати.