Глава 11. Яна

Нічна траса. Асфальт блищить від зливи, як спина чорної змії. Світло фар зустрічних машин б'є по очах. Я кудись поспішала... Чому я так поспішала? Раптом — сліпучий спалах ліворуч, вереск гальм, запах горілої гуми та різкий, розривний біль у грудях. Темрява. Холод. Відчуття, що я кудись падаю... а потім довгий, нескінченний тунель, у кінці якого не було світла, а була лише крижана вода, що заповнювала легені. Аж поки чиясь невидима, жахлива сила не виштовхнула мене в це розкішне, важке і зовсім чуже тіло принцеси.

Я розплющила очі, задихаючись. Сльози котилися по щоках, капаючи на персиковий шовк сукні Мірабелли.

— Ти загинула там, Яно, — голос Остафія пролунав прямо в моїй голові, м'яко, але невідворотно. — Твій світ зачинив перед тобою двері. Те ДТП... воно було кінцем твого колишнього шляху. Назад дороги немає. Твоє старе тіло вже перетворилося на порох або спить під землею. Ти маєш або прижитися тут, у цій оболонці, пустити коріння в цю землю і стати частиною Світанку, або померти тут остаточно. Середини не існує.

Я витерла сльози тремтячими руками. Серце боліло так, ніби аварія сталася щойно.

— А вона? — видихнула я, дивлячись у полум'яні очі старця. — Що сталося зі справжньою Мірабеллою? Де її душа? Невже я вбила її, просто зайнявши це місце?

Остафій зітхнув, і в його погляді промайнув смуток.

— Ти не вбивця, дитино. Щось вигнало її ще до того, як ти з'явилася. Якась сила — темна клятва, або випадковий збій у магічних потоках — виштовхнула її душу в «Міжсвіття». Проте це сталося водночас з твоєю смертю і саме тому ти змогла зайняти її місце. Зараз вона блукає там, наче тінь у густому тумані. Вона бачить свій замок, бачить своє тіло... і вона бачить тебе в ньому. Вона лютує. Вона чіпляється за кожен відблиск у дзеркалі, за кожну краплю води, намагаючись розбити стіну між світами й повернутися.

— Я бачила її... у кубку з водою, — прошіптала я, згадуючи той примарний силует.

— Якщо вона не зможе увійти в тіло протягом місяця, її енергія розсіється, і душа згасне назавжди. І знаєш що? — Остафій нахилився ближче, його голос став суворим. — Для тебе, для Власта і для всього цього світу — це найкращий вихід. Справжня Мірабелла була чорним полум’ям, вона несла руйнування. Ти — лише іскра, яка хоче жити і творити. Але будь обережна: вона боротиметься до останнього.

Він міцно стиснув мою руку, і його голос став зовсім тихим, майже нечутним.

— А тепер слухай мене дуже уважно. Про те, хто ти насправді, звідки прийшла і як тебе звати — жодного слова. Нікому. Навіть стінам у своїй спальні. При дворі всюди є шпигуни Місячного царства. Якщо твій «батько», Місячний цар, дізнається, що його дочки більше немає в цьому тілі, він знайде найчорнішу магію, щоб допомогти їй повернутися, і тоді твоя душа просто згорить у мить.

— Я маю сказати Власту... він має знати правду! — заперечила я, згадуючи його підозрілий погляд.

— Ні! — Остафій ще сильніше стиснув мої пальці. — Власт занадто прямолінійний, він воїн. Він довіряє своєму головному раднику, а я давно підозрюю, що той радник служить двом панам одночасно. Рогнеді теж не смій відкриватися — вона не знає милосердя. Для неї ти зараз — корисний інструмент, а якщо дізнається правду — стане твоїм катом. Вдавай, що ти справді втратила пам’ять. Кажи, що бачиш лише туман і порожнечу. Я підтверджу цю версію княгині. Скажу, що твоя магія вигоріла дощенту разом зі спогадами, і тепер ти безпечна.

Він відпустив мою руку і знову сів рівно, заплющивши очі, наче наша розмова висмоктала з нього всі сили.

— Йди, Яно. Будь Мірабеллою, яку всі ненавидять, але будь нею так природно, щоб ніхто не запідозрив у тобі людину з іншого світу. Це твій єдиний шанс побачити наступний світанок.

Я підвелася на ватяних ногах. Тепер я знала все. Я була мертвою дівчиною в тілі відьми, яку переслідує її власний привид. І я була зовсім одна в цьому театрі абсурду, де кожне слово могло стати моїм останнім, а кожне відображення у воді — моєю смертю.