Глава 10. Яна

Княгиня Рогнеда вела мене до найвіддаленішого, північного крила замку. Тут архітектура змінювалася: замість витончених ліпнин Світанку стіни стискали нас грубим сірим каменем, а повітря ставало важким, густим від ароматів сушеного полину, ладану та якихось гострих, майже їдких трав. Кожен мій крок по холодних кам'яних плитах відгукувався в серці тривожним набатом, а тиша коридорів здавалася передсмертною.

Ми зупинилися перед масивними залізними дверима, вкритими іржею, що нагадувала запечену кров. За ними на мене чекав той, кого Рогнеда називала «вироком» для моєї пам'яті.

— Увійди, — кивнула княгиня, і двері пронизливо зарипіли, пропускаючи нас у напівморок великої зали, освітленої лише пучками сонячного світла, що пробивалися крізь вузькі бійниці.

Посеред кімнати на простій солом'яній циновці сидів чоловік. Він зовсім не був схожий на святого чи мудреця: розпатлане сиве волосся стирчало в різні боки, обличчя було помережане глибокими зморшками, а замість багатих шат на ньому висіло старе лахміття, підперезане звичайною мотузкою. Його очі були заплющені, а губи щось беззвучно шепотіли.

Рогнеда виступила вперед, випроставши спину.

— Остафію, поважний старче, я привезла тобі невістку, як ми й домовлялися. Її розум оповитий туманом, і мені потрібно знати, чи це хвороба, чи підступна магія її батька.

Остафій повільно розплющив очі. Вони світилися дивним, майже лихоманковим вогнем, який, здавалося, пропалював наскрізь. Він не дивився на Рогнеду. Він дивився прямо на мене, і від цього погляду мої коліна стали ватяними.

— Підійди ближче, Мірабелло... чи як тебе тепер звати, — прохрипів він.

Я зробила кілька кроків. Остафій раптом різко підняв руку і торкнувся мого чола холодними, наче лід, пальцями, що пахли вологою землею.

У ту ж мить він здригнувся. Його все тіло прошила потужна судома, наче він схопився за оголений дріт. Його очі закотилися, а подих став свистячим і частим. Він різко відсмикнув руку, дивлячись на мене з таким жахом, наче я була вихідцем з пекла.

— Світло і Тінь... — прошепотів він, його голос тремтів. — Геть! Геть, княгине! Зараз же!

— Остафію, що ти побачив? — Рогнеда зробила крок вперед, її голос став вимогливим. — Ти маєш доповісти мені...

— Вийди, Рогнедо! — раптом вигукнув старий, і в його голосі пролунала така сила, що пил злетів з полиць. — Я маю бути з нею наодинці. Твоя присутність мене збиває і я не можу нічого вияснити. Залиш нас, я потім все тоді розповім.

Княгиня зблідла. Я вперше бачила її такою розгубленою. Вона здригнулася, кинула на мене останній підозрілий погляд і, не сказавши більше ні слова, вийшла, грюкнувши дверима.

Ми залишилися вдвох. Остафій важко дихав, витираючи піт з чола брудною латкою рукава.

— Сідай, дитино іншого сонця, — вже спокійніше прошепотів він, вказуючи на місце навпроти себе. Його голос тепер був сповнений не люті, а глибокого, майже болісного жалю.

Я опустилася на циновку, відчуваючи, як холод від каменю просочується крізь сукню.

— Ви знаєте... хто я? — ледь чутно спитала я.

— Ти — не вона, — він знову заплющив очі. — Тепер закрий очі й ти. Ти забула своє ім’я в цьому шумі тіл і магії. Я допоможу тобі згадати твій справжній дім, перш ніж ми підемо далі. Не бійся. Просто йди за моїм голосом.

Він знову торкнувся мого чола, але цього разу м’яко. І світ вибухнув яскравими, болючими спалахами.

Я згадала.

Мене звуть Яна. Мені двадцять сім років. Я дизайнерка одягу. Я згадала свою маленьку квартиру, запах кави вранці, екран ноутбука з незавершеним ескізом пальта. І, звісно, маму… Як вона там? Згадала дощ за вікном, своїх друзів і ту фатальну поїздку...