Глава 8. Яна

Коли важкі дубові двері за Властом зачинилися, у малій їдальні запала така тиша, що я виразно почула власне прискорене серцебиття, яке віддавало глухим ударом у скронях. Здавалося, навіть сонячні зайчики на стінах завмерли, передчуваючи біду. Рогнеда не поспішала. Вона повільно, з якоюсь особливою витонченістю допила свій напій, поставила кубок на стіл — метал об дерево відгукнувся різким стуком — і лише тоді повільно перевела на мене погляд.

У цьому погляді не було палкої ненависті Власта, яка обпікала шкіру; там панувала холодна, майже хірургічна цікавість. Так досвідчений натураліст дивиться на рідкісну комаху, яку він щойно спіймав і збирається пришпилити гострою голкою до своєї колекції, вивчаючи кожен порух її лапок.

— Повітря сьогодні занадто важке для розмов у чотирьох стінах, — раптом промовила вона, плавно підводячись. Її постава була настільки ідеальною, що здавалося, ніби під тканиною сукні прихований сталевий каркас. — Прогуляємося садом, Мірабелло. Сонце Світанку завжди корисно діє на тих, хто надто довго ховався в тіні власної підступності.

Це не було запрошенням чи пропозицією люб’язної свекрухи. Це був наказ, загорнутий у тонку обгортку світського етикету.

Ми вийшли в сад, який більше нагадував витвір військового мистецтва або лабіринт для випробувань, ніж місце для відпочинку. Кожна деталь тут випромінювала порядок і контроль: ідеально підстрижені кущі утворювали гострі кути, рівні алеї були висипані білим гравієм, що боляче різав очі на сонці. Квіти тут були незвичні — їхні бутони розгорталися назустріч світлу з легким металевим шелестом, наче маленькі золоті щити. Повітря було насичене киснем і чимось терпким, від чого в мене, звиклої до міського смогу, почало паморочитися в голові.

Рогнеда йшла повільно, але надзвичайно впевнено, її важка парчева сукня ледь чутно шурхотіла по дрібному камінню. Вартові трималися на відстані десяти кроків — достатньо далеко, щоб не чути змісту нашої розмови, але достатньо близько, щоб я кожною клітиною тіла відчувала себе в’язнем на останній прогулянці.

— Отже, амнезія, — почала вона, нарешті зупинившись біля куща високих троянд, пелюстки яких виблискували на сонці, наче вкриті тонким шаром золотого пилу. — Цікавий вибір, мушу визнати. Досить вишукано навіть для тебе. Знаєш, Мірабелло, я прожила на цьому світі досить довго, щоб побачити сотні різних масок і почути тисячі виправдань. Ті, хто справді хоче забути своє минуле — зазвичай тікають за обрій, змінюючи імена. Ті ж, хто прикидається, що забув — просто готують грунт для наступного нападу.

Я зціпила зуби так, що заболіли щелепи, намагаючись втримати обличчя незворушним, хоча всередині мене все тремтіло від несправедливості.

— Я нічого не готую, — мій голос прозвучав тихіше, ніж я хотіла. — Я просто... намагаюся вижити в домі, де мене кожен перший хоче вбити просто за те, що я дихаю.

Рогнеда різко обернулася до мене. Її світлі очі блиснули на сонці, наче два уламки полірованої сталі.

— Вижити? Ти? — вона видала короткий, сухий смішок. — Принцеса Місячного царства, яка привезла з собою в посаг три скрині стародавніх проклять і серце, по вінця налите крижаною люті? Ти кажеш про виживання так, ніби ти — перелякана селянка, що заблукала в лісі, а не жінка, яка ще тиждень тому, стоячи перед нашою радою, обіцяла перетворити Світанок на вічні, холодні сутінки.

Вона зробила крок до мене, порушуючи мою зону комфорту. Підійшла так близько, що я відчула тонкий, тривожний аромат сухої лаванди й чогось холодного, металевого від її численних прикрас.

— Давай залишимо цей спектакль для мого сина, — прошипіла вона, і в її голосі почулася справжня загроза. — Власт молодий, він воїн, і його власна лють часто засліплює його зір. Він бачить твої очі, бачить твою удавану слабкість і... вагається. Але я — ні. Я бачу гру в кожному твоєму подиху. Що ти задумала насправді? Твій батько, цей старий місячний лис, прислав тобі якийсь таємний сигнал? Можливо, ця раптова втрата пам’яті — лише спосіб затягнути час, поки твої тіні готують прорив на наших кордонах?

— Я не знаю ніякого батька! — вигукнула я, і мій голос здригнувся від справжнього, пекучого відчаю. Сльози самі підступили до очей. — Для мене все це — якийсь божевільний театр абсурду! Ви, ваш син, цей неможливий замок... Я не та, за кого ви мене приймаєте! Почуйте мене!

Рогнеда примружилася, нахиливши голову набік. На її губах з’явилася ледь помітна, майже співчутлива посмішка, яка налякала мене значно більше за будь-який крик чи погрозу.

— О, ти дуже вправна акторка. Навіть ці сльози в твоїх очах виглядають напрочуд справжніми. Ти майже змусила мене повірити, що тобі боляче. Але ти помиляєшся в одному: тут, у Світанку, тобі не вірить ніхто. Навіть ці стіни відчувають твою чужорідність.

Вона раптом блискавично викинула руку вперед і схопила мене за зап’ястя. Її пальці, хоч і виглядали тонкими, були міцними й нещадними, наче сталеві лещата. Я мимоволі зойкнула.

— Ти можеш грати в цю гру в хованки скільки завгодно, — Рогнеда наблизила своє обличчя до мого, я бачила кожну дрібну зморшку на її порцеляновій шкірі. — Але пам’ятай: Остафій приїде сьогодні. Він не слухає слів, він заглядає прямо в твою голову, розриваючи завіси обману. І якщо там, за твоїм «туманом», виявиться не порожнеча, а плани твого батька або нове прокляття — я особисто простежу, щоб твоя гарна голова прикрасила ворота цього саду замість троянд.

Вона різко відпустила мою руку, на якій миттєво почали проступати червоні сліди, і владно вказала в бік високих шпилів палацу.

— Повертайся в свої покої. Готуйся. Сонце сьогодні дуже яскраве, Мірабелло. А в такому світлі жодній тіні немає де сховатися. Навіть твоїй.

Я розвернулася і майже побігла назад по гравію, відчуваючи, як холодний піт котиться по спині, незважаючи на спеку. Рогнеда була права в одному: я була в ідеальній пастці. У мою амнезію не вірив ніхто, а правда про те, хто я насправді — дівчина з іншого світу, яка просто хотіла жити своїм життям — звучала б у цих стінах ще божевільніше і небезпечніше за будь-яку найзухвалішу брехню.