Глава 6. Яна

Ніч перетворилася на нескінченні тортури. Я так і не наважилася згасити всі свічки, тому покої тонули в химерному бурштиновому напівмороці. Тіні від важких гардин видовжувалися, перетворюючись на кістляві пальці, що тяглися до мого ліжка. Кожен шурхіт нічного птаха за вікном здавався мені кроками вбивці, а кожен відблиск на полірованих меблях — холодним, сповненим люті оком Мірабелли.

Я намагалася не дивитися в бік дзеркал. Здавалося, варто лише кинути випадковий погляд на скляну поверхню, і я знову побачу ту жінку, що б’ється зсередини, намагаючись вирватися в мій світ. Я накрила те велике ростове дзеркало важкою оксамитовою шаллю, але відчуття, що з-під щільної тканини на мене витріщається розлючена принцеса, не зникало. Срібна амальгама наче дихала мені в спину. Я заснула лише під ранок, згорнувшись калачиком на самому краї величезного ліжка, стискаючи в руці важку срібну статуетку — єдину зброю, яку змогла знайти в цій розкішній клітці.

Прокинулася я від того, що сонячний промінь — незвично яскравий, майже агресивний і гарячий — обпік мені щоку. Повітря в кімнаті було густим від ароматів квітів, що розквітали зі сходом сонця.

— Пані, пора вставати, — голос Найї звучав приглушено, вона намагалася ступати майже нечутно. Дівчина вже метушилася біля різьбленого столика, розставляючи тарілки з тонкої порцеляни. — Я принесла вам легкий сніданок: свіжі фрукти, зацукровані пелюстки та гарячий трав'яний відвар. Поїсте тут, у тиші, поки Князь на ранковому огляді варти. На площі зараз так шумно, залізо брязкає... вам краще побути в спокої.

Я з полегшенням видихнула, відчуваючи, як потроху відпускає нічна судома в м'язах. Сніданок на самоті — це саме те, що мені зараз потрібно, щоб бодай трохи прийти до тями та зібрати докупи розбиті, наче те дзеркало, думки. Але не встигла я відкинути важку шовкову ковдру, як двері покоїв відчинилися без жодного попередження чи стуку.

До кімнати ввійшла інша служниця — висока, сувора жінка в темно-синій сукні з вишитим золотим гербом Світанку на грудях. Її обличчя нагадувало застиглу маску. Вона навіть не вклонилася, лише зміряла мене крижаним, оцінюючим поглядом, від якого захотілося сильніше загорнутися в нічну сорочку.

— Княгиня Рогнеда наказала переказати: новобрачні снідають разом у малій їдальні. Відмова не приймається. У вас десять хвилин на збори.

Найя здригнулася і впустила срібну ложечку, яка з гучним дзвоном покотилася по мармуровій підлозі, виблискуючи в променях світла.

— Але... пані Мірабелла ще зовсім не готова... — заїкнулася вона, розгублено дивлячись на гостю.

— Княгиня не чекає, — відрізала служниця, навіть не глянувши в бік дівчини, і вийшла, грюкнувши важкими дверима так, що затремтіли підвіски на канделябрах.

Мене охопила миттєва паніка. Горло пересохло, а серце забилося об ребра, наче спійманий птах.

— Хто ця Рогнеда? — шепочу я, щойно незнайомка виходить, і вчеплюся пальцями в ковдру.

— Мати Власта. Жінка, яка тримає в страху весь палац і знає про магічний договір усе, — ледь чутно шепоче Найя, швидко витягаючи з шафи мою сукню. — Вона бачить людей наскрізь, пані. Будьте з нею обережні... дуже обережні.

Прекрасно. Тільки лютої свекрухи мені бракувало для повної колекції неприємностей!

За десять хвилин я вже ледь не бігла нескінченними коридорами за Найєю, намагаючись не спіткнутися і не заплутатися в довгих, важких спідницях сукні кольору стиглого персика. Сонце заливало галереї золотом, але мені здавалося, що я йду на ешафот. Моє серце калатало десь у самому горлі, заважаючи дихати.

Мала їдальня була залита світлом, від якого боліли очі. За довгим столом, вкритим білосніжною скатертиною, уже сиділи двоє. Власт, який виглядав сьогодні ще похмурішим і суворішим, ніж учора, зосереджено різав ножем шматок дичини, ніби це був його найлютіший ворог. Кожен його рух був вивіреним і різким. А на чолі столу сиділа вона.

Княгиня Рогнеда.

Вона була схожа на застиглу статую з дуже дорогої та дуже холодної порцеляни. Сиве волосся було ідеально покладене під високий очіпок, спина трималася прямо, як натягнута тятива лука, а на шиї виблискувало масивне намисто з сонячного каміння, яке, здавалося, акумулювало в собі все світло кімнати. Коли я переступила поріг, вона повільно, з якоюсь хижою грацією підняла очі. Це був погляд не жінки, а досвідченого мисливця, який холодно оцінює поранену здобич.

— Ти запізнилася, Мірабелло, — голос Рогнеди був сухим і рівним, наче шелест старого, ламкого паперу. Вона вказала на вільне місце. — Сідай. Ми не звикли чекати на милість Місяця.

Я мовчки, не сміючи підняти очей, опустилася на стілець прямо навпроти Власта. Він навіть не здригнувся і не повів бровою, ігноруючи мою присутність так ревно, ніби на моєму місці була порожнеча або неприємний протяг.

— Я чула про твою... недугу, — продовжила Княгиня, прискіпливо, дюйм за дюймом розглядаючи моє обличчя, наче шукала там приховані шви маски. — Син каже, ти забула магію і навіть власне ім’я. Досить оригінальний і вельми театральний спосіб уникнути подружнього обов’язку, чи не так? Ти завжди була майстром драми.

Я відчула, як мої щоки миттєво спалахнули густим рум'янцем під її зневажливим тоном.

— Це не спосіб і не театр... Я справді майже нічого не пам’ятаю, пані Рогнедо. У голові лише туман.

Княгиня на мить завмерла з кубком у руці, наче я сказала щось неймовірно дике. Вона повільно, зі стуком поставила його на стіл і подалася вперед, свердлячи мене поглядом своїх світлих, майже прозорих очей.

— "Пані Рогнедо"? Ти ніколи не називала мене так, Мірабелло. За всю історію нашого знайомства. Зазвичай ти сичала щось принизливе своєю мовою або просто мовчала годинами, презирливо скрививши свої ідеальні губи. Звідки така раптова зміна лексикону?

Власт нарешті відклав ніж, металевий звук об тарілку змусив мене здригнутися, і підняв на мене важкий погляд. У його очах знову спалахнула та сама небезпечна підозра, яку я бачила вчора в спальні.