Глава 5. Яна

Найя зачиняє двері на важкий засув, і цей звук відгукується в моїй голові фінальним акордом вироку. Вона буквально падає біля моїх ніг, вчепившись тонкими, тремтячими пальцями в поділ моєї шовкової нічної сорочки. Її плечі судомно здригаються, а з вуст виривається суцільний потік нерозбірливих бідкань, змішаних із тихим схлипуванням.

— Ох, пані... що ж ви накоїли? Що ж ви таке наробили? — вона задихається від власного голосу, її очі, великі й сповнені справжнього відчаю, дивляться на мене знизу вгору так, ніби я щойно власноруч підпалила наш єдиний рятівний човен. — Ви ж знали, наскільки він небезпечний! Навіщо було виставляти його за двері? Ви ж самі казали, що шлюбна ніч — ваш єдиний шанс приборкати його сонце своєю темрявою! Ваша остання можливість змусити його серце битися в такт вашому...

Я безсило опускаюся на край величезного ліжка. Пружна ковдра, вишита срібними нитками, здається мені м’якою хмарою, яка от-от проковтне мене, сховавши від цього абсурду. У покоях пахне тими самими кристалічними квітами та якимось важким, дурманним зіллям, яке, вочевидь, Найя встигла запалити до приходу князя.

— Найє, я ж сказала... — я тру скроні, намагаючись втихомирити пульсуючий біль. — Я не пам’ятаю жодних планів. Жодних змов. Я не хочу нікого приборкувати. Я просто хочу, щоб мене залишили в спокої!

— Але він тепер піде до неї! — вигукує служниця, різко витираючи сльози кулаком, залишаючи червоні плями на щоках. — До Зоряни! Ця вискочка вже місяць чекає, поки ви припуститеся помилки, поки ваша витримка зрадить вас. Князь тепер точно проведе ніч у її покоях, на її м'яких перинах, а вранці все королівство, від останнього стайні до найвищої ради, буде шепотіти, що Місячна принцеса не змогла втримати власного чоловіка навіть годину. Вона ж тільки й чекає, щоб посісти ваше місце не лише в його ліжку, а й на троні!

— Коханка? — я відчуваю, як усередині все стискається від якогось дикого, абсолютно безглуздого болю. Це не мої почуття, я впевнена, це тіло реагує на звістку про приниження. — У нього є коханка, і він так відкрито до неї ходить? В ніч нашого весілля?

— Він її кохає, пані... — тихо каже Найя, опустивши голову так низько, що її підборіддя торкається ключиць. Голос її стає ледь чутним. — Принаймні, він так думає. Вона ж "світла", "чиста"... вона пахне ранковою росою і завжди всміхається, навіть коли серце її повне отрути. Не те що ми з вами, діти ночі...

Я підводжуся, відчуваючи, як задуха підступає до горла, наче корсет знову затягнули на моїх ребрах. Мені потрібно вмитися. Мені потрібно побачити своє обличчя, зазирнути в очі цій жінці, яку так ненавидять, щоб переконатися, що там, за чорними зіницями, все ще ховається Яна. Що я — це все ще я, а не якась бездушна декорація в цьому божевільному, жорстокому театрі.

Я підхожу до високого ростового дзеркала в масивній позолоченій рамі, що височіє в кутку, наче вівтар марнославства. Срібна поверхня виблискує в тремтливому світлі свічок, відкидаючи на стіни довгі, химерні тіні. Я вдивляюся у своє відображення: бліда, майже прозора шкіра, величезні темні очі, в яких плекається жах, і розпатлане вугільно-чорне волосся, що розсипалося по плечах. Гарна. Навіть надто гарна тією хижою, досконалою красою, яка притягує і відштовхує водночас. Але абсолютно чужа.

І раптом скло під моїм поглядом іде дрібними, маслянистими брижами, наче в нерухому поверхню лісового озера кинули камінь.

Я завмираю, затамувавши подих. Моє відображення... воно більше не повторює моїх рухів. Моя рука все ще висить уздовж тіла, але жінка в дзеркалі повільно, з якоюсь тягучою грацією піднімає свою тонку кисть і торкається власної щоки. Її погляд — холодний, гострий, як уламок леза, наповнений такою люттю та нерозумінням, що повітря в кімнаті, здається, стає холоднішим на кілька градусів. Вона виглядає точнісінько так само, як я, але її губи викривлені в тонкій, презирливій посмішці, якої я ніколи не мала і мати не могла.

Це Мірабелла. Справжня Мірабелла, господиня цього тіла. А хто тоді я? Якась придатна душа? Бо що ще можна думати, якщо я нічого не пам’ятаю, але серцем відчуваю, що все це чуже?

Вона дивиться на мене крізь товщу скла, і я бачу, як її очі звужуються, перетворюючись на дві темні щілини. Вона беззвучно відкриває рот, її горло напружується, ніби вона намагається вигукнути якесь прокляття або наказ, але звуку немає — лише тихе шелестіння порожнечі. Вона виглядає розгубленою і розлюченою водночас, наче сама не розуміє, за яким законом світобудови вона опинилася по той бік реальності, витіснена якоюсь безіменною душею з іншого світу.

— Найє... — мій голос зривається на хрипкий шепіт, я не можу відірвати погляду від цієї ілюзії. — Найє, подивися сюди... швидше... Ти бачиш її? Ти бачиш у дзеркалі ще одну жінку?

Служниця перелякано підстрибує, підводиться з колін і боязко підходить до мене, з великим острахом зазираючи в мерехтливу глибину дзеркала. Вона дивиться на моє заціпеніле відображення, потім на мене, і її обличчя виражає лише одне — глибоку, болючу стурбованість моїм психічним станом.

— Пані, що ви таке кажете? Пресвітлий Світанок, ви зовсім зблідли... — вона обережно, майже невагомо кладе руку мені на плече, намагаючись відвести мене від скла. — Звісно, я бачу жінку. Я бачу вас, мою пані. Вашу світлість, принцесу Мірабеллу. Втома зовсім затьмарила ваш зір. Кого ж іще я можу там бачити?

Я знову різко повертаю голову до скла. Там більше нікого немає. Лише я — налякана, змучена дівчина, яка щойно побачила розлюченого привида власного тіла. Поверхня дзеркала знову гладка й холодна, жодних брижів, жодних тіней.

Але крижаний холодок, що пробіг по моїй спині від куприка до потилиці, нікуди не зникає.