Глава 4. Власт

Двері за моєю спиною зачиняються з глухим грюкотом, але відлуння її голосу все ще дзвенить у моїх вухах, наче нав’язлива мелодія прокляття. «Я вмію чаклувати?»

Я зупиняюся в напівтемному коридорі, важко спираючись рукою на холодну кам’яну стіну. Повітря навколо мене іскриться від залишків неконтрольованої магії Світанку — моє тіло все ще готувалося до удару, до болю, до того фіолетового полум'я, яким вона зазвичай припікала мою шкіру при кожній зустрічі.

Я стискаю кулаки так, що нігті впиваються в долоні, залишаючи на шкірі білі півмісяці. Огидно. Як самовіддано вона грає цю роль! Принцеса Місячного царства, спадкоємиця давнього й благородного роду, мала б бути втіленням нічного спокою, витонченої холодної гідності та таємниці. Натомість мені дісталося це... чудовисько в людській подобі, загорнуте в шовк і брехню.

Мірабелла Луннарі. Люта, підступна відьма, яка перетворила моє життя на нескінченну битву відтоді, як наші батьки скріпили той клятий договір своїми печатками. Вона не знає жалю, не знає честі. Я пам’ятаю кожне її отруйне слово, кожен випадок, коли її «тіньові голки» намагалися прошити мій захист, шукаючи шлях до мого серця. Вона ненавидить Світанкове князівство з тою фанатичною пристрастю, на яку здатні лише істоти, народжені в мороці.

І ось тепер — новий спектакль. Нова маска, яку вона начепила так само легко, як весільну фату.

Я дивлюся на свої руки, які ще мить тому тримали її зап’ястя. Вони були такими тонкими, майже крихкими під моїми пальцями. Вона відбивалася... подушкою. Безглуздий, хаотичний рух, позбавлений будь-якої магічної структури. Подушкою! Мірабелла, яка одним помахом мізинця могла б наповнити кімнату задушливим сутінковим мороком або перетворити повітря на тисячі крижаних осколків, раптом забула про магію?

Це чергова пастка. Якась витончена, підла гра, мета якої — приспати мою пильність. Можливо, вона хоче, щоб я відчув жаль? Щоб розслабився, повіривши в її невинність, поки вона готує новий, витонченіший удар у спину?

Я збирався взяти її силою. У мені не було ні краплі бажання — лише крижаний обов’язок і наказ Клятви. Я хотів покінчити з цим актом приниження, виконати стародавню вимогу щодо спадкоємця і назавжди закрити двері в її крило. Я був готовий до її криків, до її прокльонів, до магічного опору, який би виправдав мою жорсткість у власних очах.

Але я не був готовий до того, що побачив у її погляді, коли притиснув її до ліжка.

Цей погляд... невинний, розгублений, майже дитячий. Вона блимала своїми довгими віями, і в її зіницях не було того звичного фіолетового вогню ненависті, що зазвичай випалював усе живе навколо. Там був лише щирий, непідробний страх. Вона дивилася на мене не як ворог на ворога, а як людина на незрозумілу, розлючену стихію.

Я зупинився, бо відчув, як моє власне тіло відмовилося коритися моїй люті. Кожен м'яз затерп від несподіваного дисонансу. Хіба можна брати жінку, яка дивиться на тебе так, ніби бачить перед собою ката, а не чоловіка? Яка тремтить у твоїх руках не від гніву, а від справжнього шоку? Вона справді виглядала так, ніби не розуміє — за що? За що я її так зневажаю?

Це нестерпно. Вона знущається з мене навіть зараз, досконало прикидаючись жертвою. Можливо, це нове закляття Місяця — «Оманлива душа»?

— Я взнаю, що ти приховуєш, Мірабелло, — мій голос звучить глухо, наче виривається з самої глибини камінних плит.

Я бачив, як вона здригнулася від моїх слів, як її груди здіймалися під тонким шовком сорочки.

— Яка б темрява не стояла за цією амнезією, я витягну її на світло. Навіть якщо мені доведеться спалити цю маску разом із тобою.

Я розвертаюся і йду геть, не озираючись, бо боюся, що якщо подивлюся ще раз, то побачу в її очах те, чого там просто не може бути — правду. Мені потрібно дихати. Мені потрібно випити вина і переконати себе, що те, що я бачив, — лише ілюзія, майстерна галюцинація, створена її хворобливим розумом.

Вона не може бути іншою. Вона — Мірабелла Луннарі. Вона — моє особисте пекло, скріплене кров’ю та законом. І я не дозволю їй обдурити мене цим фальшивим сяйвом у її погляді. Якщо вона хоче грати в незнайомку — нехай грає. Але в цьому палаці кожна стіна пам'ятає її справжнє обличчя. Кожен слуга здригається від її тіні. І я змушу її згадати все, до останньої краплі моєї ненависті.