Глава 7. Власт

Друзі, я пропустила главу 4 від Власта. Можете прочитати її зараз, порядок глав відновлено.

Я дивлюся, як Мірабелла дрібно колупає сніданок у своїй тарілці, і відчуваю, як усередині закипає холодна, густа лють. Ця гра в «невинне ягнятко» затягнулася понад будь-яку міру. Кожен її ніяковий жест, кожна заминка перед тим, як взяти прибори, кожен розгублений, майже благальний погляд у бік моєї матері — це ретельно відшліфована роль, гідна кращих театрів столиці. Мірабелла, яку я знав роками, не вміла мовчати; вона жалила словами, як розпеченим залізом, її голос завжди був сповнений отруйної зверхності. А ця... ця просто кліпає своїми довгими віями, наче справді не розуміє, чому її хочуть бачити мертвою.

Коли сніданок, що більше нагадував допит під палючим сонцем, нарешті закінчився, мати ледь помітно кивнула мені, запрошуючи до кабінету. Мірабелла залишилася під наглядом двох мовчазних вартових у залі. Я бачив, як здригнулися її вузькі плечі, коли важкі дубові двері за нами зачинилися з глухим, остаточним звуком.

— Ти віриш у це, мамо? — я різко розвертаюся до Рогнеди, щойно ми опиняємося в тиші кабінету, де повітря пахне старою шкірою та сургучем. — Остафій? Цей пришелепуватий чернець, який розмовляє з травами, шукає знамення у формі хмар і молиться кожному кущу? Ти справді думаєш, що він зможе розкусити Мірабеллу? Вона — змія, яка просто скинула стару шкіру, щоб було легше прослизнути крізь наші пальці, але всередині вона залишилася тією ж відьмою. Вона його навколо свого маленького пальця обведе швидше, ніж він встигне прочитати свою першу молитву за її грішну душу!

Мати повільно підходить до високого вузького вікна, заклавши руки за спину в манері, яка завжди нагадувала мені воєначальника перед вирішальним штурмом. Її силует на фоні сліпучо-яскравого ранкового неба здається чорною, гострою вирізкою, позбавленою всього людського.

— Остафій бачить те, що приховано під плоттю, Власте, — спокійно відповідає вона, навіть не повертаючи голови в мій бік. Її голос звучить монотонно, але в цій монотонності прихована сила гіпнозу. — Його безумство — лише зручна ширма для дару, який набагато давніший за наше князівство і всі наші закони. Якщо в її душі справді оселилася чужа тінь — він її знайде. Якщо ж це новий, небачений раніше вид магії Місяця, покликаний збити нас із пантелику... що ж, він знайде і це.

— Вона просто знущається з нас! — я відчуваю, як терпіння лопається, наче натягнута струна. Я б’ю кулаком по масивному столу, і важка бронзова чорнильниця на ньому здригається, розплескуючи кілька крапель темної рідини на папери. — Ця «амнезія» — її найкращий, найпідліший хід. Вона хоче, щоб ми послабили захист. Щоб я відчув до неї бодай краплю того, що вона називає жалем, а я називаю слабкістю!

Рогнеда нарешті повертається. Її обличчя залишається незворушним, але очі — два озерця розплавленого, киплячого срібла — дивляться так, що стає зрозуміло: у них немає місця сумнівам чи сумлінням.

— Саме тому ти зараз залишиш її мені, сину. У тебе є куди важливіші державні справи, ніж розгадування жіночих загадок. На кордоні біля Сірих Скель знову бачили загони Місячного царства, вони затаїлися і чекають звісток від своєї принцеси. Твої радники вже годину чекають у залі засідань, переминаючись з ноги на ногу. Займайся князівством, Власте. Твій обов’язок — залізо, стратегія і кров.

Вона робить кілька кроків до мене і кладе свою суху, холодну, наче камінь під місячним світлом, долоню мені на плече. Від цього дотику по спині пробігає холодок.

— А з Мірабеллою я розберуся сама. Я виведу цю дівчину на чисту воду швидше, ніж сонце сьогодні сягне зеніту. Якщо вона бреше — я особисто вирву цю брехню разом із її язиком. А якщо вона справді зламалася, і її розум — лише попіл... — мати зробила паузу, і в її погляді промайнуло щось по-справжньому моторошне, хижацьке, — тоді вона стане ще кориснішим і слухнянішим інструментом у моїх руках, ніж була раніше. З порожнього сосуду легше пити те, що нам потрібно.

Я дивлюся в очі жінки, яка мене виховала в суворості Світанку, і розумію: Мірабелла ще не знає, що розлючений Власт Світлодар був її найменшою проблемою в цьому замку. Моя мати не просто шукатиме правду. Вона виверне її душу навиворіт, перетрусить кожен спогад і не заспокоїться, поки не отримає свого.

— Добре, — карбую я, поправляючи важкий меч на поясі. Метал приємно холодить руку, повертаючи відчуття контролю. — Але якщо Остафій скаже, що це чергова пастка, або якщо його обряди не дадуть відповіді... я сам вирішу її долю. Без тривалих суді і без оглядки на магію Клятви. Мені не потрібна дружина-привид.

Я розвертаюся і виходжу з кабінету, відчуваючи дивний, липкий неспокій у грудях. Чомусь думка про те, що Мірабелла залишиться сам-на-сам із моєю нещадною матір’ю та цим дивним, напівбожевільним монахом, викликає в мене не очікуване задоволення, а глухий, незрозумілий спротив. Наче я залишаю поранене звірятко в клітці з великими хижаками.

Але я швидко жену ці безглузді думки геть. У мене є кордони, які треба захищати від її підступного народу. А вона... вона лише Тінь, яка випадково затрималася в моєму яскравому домі й незабаром розвіється.