Глава 3. Яна

Покої Княгині виявляються не похмурою печерою відьми, а справжнім вибухом кольорів. Усе тут витримано в барвах світанку: від ніжно-персикових шовків на стінах до золотистої ліпнини на стелі. Але найбільше мене вражає вікно.

Я підхожу до високої арки і замираю. Небо над цим королівством — дивне. Я не пам’ятаю нічого, але готова заприсягтися, що таке бачу вперше в житті. Воно не просто синіє, воно переливається перламутром, наче розлите паливо на воді, а сонце, що ледь піднялося, має дивний фіолетовий ореол. На підвіконні цвітуть невідомі мені квіти — їхні пелюстки схожі на кристали цукру, а аромат такий густий і солодкий, що паморочиться в голові. У повітрі пахне озоном, наче після сильної грози, і чимось терпким, схожим на сандал.

Служниця вже метушиться навколо, розшнуровуючи мою важку весільну сукню. Її пальці літають так швидко, ніби вона боїться не встигнути до… процедури зачаття? От ще тільки я дітей не зачинала з психом, який мене явно ненавидить. Не зачинала ж? Нічого не пам’ятаю! Бісівщина!

— Слухай... — я обертаюся до неї, намагаючись впіймати її погляд. — Як тебе звати?

Дівчина завмирає, тримаючи в руках мій корсет. Її очі розширюються від жаху.

— Пані... це ж я, Найя. Ви що, знову випробовуєте мою відданість? Я ж присягнула вам на крові ще три роки тому!

— Найя, — повторюю я, намагаючись заспокоїти її. — Я не випробовую тебе. Просто... я нічого не пам’ятаю. Взагалі. Ні тебе, ні цього місця, ні того, що сталося в храмі.

Служниця зблідла так, що стала майже прозорою. Вона швидко торкається свого чола, в тоді підборіддя долонею (напевно, цей жест щось означає) і підбігає до мене, обмацуючи моє чоло.

— Ох, це все те закляття! Ви ж казали, що запаморочення — це побічна дія. Але щоб отак... Ви ж мали сьогодні підсипати йому порошок спогадів, щоб він думав, ніби це ви — його кохана Зоряна! Ви ж стільки планів будували, пані! Як же тепер?

Я нічого не розумію. Порошки, підміни, чужі обличчя... Відчуття огиди до Мірабелли зростає з кожною секундою.

Раптом важкі дубові двері розчиняються з таким гуркотом, що Найя скрикує і миттєво зникає за ширмою, залишивши мене в одній тонкій шовковій сорочці.

У кімнату входить Власт. Він виглядає ще страшнішим, ніж у залі. Його обличчя палає гнівом, а рухи різкі й хижі. Він починає розстібати ґудзики камзола ще на порозі, скидаючи важку тканину прямо на підлогу.

— Геть усі! — кидає він через плече, і я чую, як тупотять ноги Найї, що тікає через бокові двері.

Я відступаю на крок, мимоволі прикриваючи груди руками.

— Зачекайте... Власте, так? Давайте спершу поговоримо.

Він зупиняється на півдорозі до мене, розв'язуючи шийну хустку. Його груди важко здіймаються.

— Поговоримо? — він видає короткий, злий смішок. — Що за нові ігри, Мірабелло? Чого ти прагнеш цього разу? Хочеш почути, як я тебе ненавиджу? Я сказав це перед вівтарем. Хочеш мого приниження? Обряд уже відбувся. Досить розмов.

Він робить ще крок. Я відчуваю від нього запах вина і загрози.

— Не можна отак просто... накидатися на незнайому людину! — вигукую я, задкуючи до ліжка.

— На незнайому? — Власт завмирає, його очі небезпечно звужуються.

— Так! — я збираю всю свою мужність. — У храмі мені стало дуже погано. Я... я мало що пам’ятаю. Я не знаю, хто ви, хто я, і що між нами було. Для мене ви зараз — абсолютно чужий чоловік!

Він мовчить кілька секунд, пильно вивчаючи моє обличчя. Потім на його губах з’являється презирлива посмішка.

— Твоя акторська гра стала кращою, відьмо. Але я не дам тобі затягнути час. Клятва вимагає виконання прямо зараз, і я не збираюся терпіти цей шлюб довше, ніж потрібно.

Він різко скорочує відстань і хапає мене за плече. Я не думаю. Спрацьовує інстинкт самозбереження. Я хапаю з нічного столика важку кришталеву вазу з тими дивними квітами і замахуюся на нього.

— Не підходьте! — кричу я.

Власт легко перехоплює мою руку, вибиваючи вазу. Вода розливається по килиму, квіти летять убік. Я відбиваюся від нього подушкою, штовхаю в груди, намагаюся вивернутися, використовуючи все, що потрапляє під руку. Це не магія, це звичайна жіноча істерика та самооборона.

Він зупиняється, тримаючи мої зап'ястя своїми величезними долонями, і з подивом дивиться на розкидані навколо речі.

— Що це за цирк? — він важко дихає, дивлячись мені прямо в очі. — Чому ти не спробуєш закляття? Де твої «тіньові голки», якими ти поцілила в мене минулого разу? Чому ти відбиваєшся... подушкою?

Я завмираю, дивлячись на нього знизу вгору.

— А що... — мій голос тремтить. — Я вмію чаклувати?

Власт раптово відпускає мої руки. Його напір зникає, поступаючись місцем глибокій, тривожній підозрі. Він відступає на пів кроку і вдивляється в моє обличчя так пильно, ніби намагається розгледіти під шкірою щось інше. У кімнаті стає неприродно тихо.