Глава 1. Яна

— Ви можете продовжувати? — чийсь голос, гучний і деренчливий, пробивається крізь вату в моїх вухах.

Я намагаюся розплющити очі, але повіки здаються налитими свинцем. У роті присмак заліза, а в голові — порожнеча, яку щосекунди прошиває гострий біль. Останнє, що я пам’ятаю… А що я пам’ятаю?

— Що… продовжити? — ледь чутно хриплю я.

Мене підхоплюють під лікті. Сильні руки ривком піднімають мене на ноги, і світ навколо починає несамовито крутитися. Я хитаюся, чіпляючись пальцями за щось цупке й холодне. Матеріал схожий на оксамит, вишитий металевими нитками.

— Весілля, Мірабелло. Не вдавай, що забула, — сиплий, сповнений крижаної люті шепіт лунає зовсім поруч.

Я нарешті фокусую погляд. Перед очима постає величезна зала, залита сліпучим золотавим світлом. Високі стрільчасті вікна, крізь які б’ють промені сонця, що сходить, важкі канделябри й сотні людей у дивному одязі. Це схоже на якийсь божевільний маскарад у стилі середньовіччя: жінки в сукнях із корсетами, чоловіки в камзолах.

— Чи згодна ти, принцесо, пов’язати свою долю з князем Світлодаром перед лицем Сонця та людей? — старий у білому хітоні дивиться на мене в упор.

Шок накочується холодною хвилею. Весілля? Принцеса? Я переводжу погляд на чоловіка, який тримає мене за руку. Він високий, широкоплечий, у темно-бордовому камзолі зі срібним гаптуванням. Його обличчя наче висічене з мармуру — ідеальне, хиже й неймовірно красиве, але очі… ці світлі очі дивляться на мене так, ніби я — найогидніше створіння у світі.

— Чи згодна ти? — повторює старий.

— Ні, — зривається з моїх губ раніше, ніж я встигаю подумати. — Не згодна.

Залою проноситься гучний ах, наче тисяча людей одночасно затамувала подих. Чоловік поруч зі мною здригається. Його пальці впиваються в моє передпліччя так сильно, що я ледь не скрикую. Він нахиляється до самого мого вуха, обпікаючи подихом.

— Ти навіть вмерти нормально не змогла, відьмо, — сичить він, і від його тону в мене холоне кров. — То я тобі це влаштую. Не надумай грати зі мною.

Я дивлюся на нього, затамувавши подих. Його напір лякає, він виглядає так, ніби готовий розірвати мене прямо тут, перед вівтарем.

— То нащо тоді одружуватися, якщо ви мене так ненавидите? — запитую я, намагаючись вивільнити руку.

Його обличчя перекошує судома люті.

— Я не знаю, що ти задумала цього разу, але якщо ти зараз не скажеш «так», я особисто віддам тебе на катування до вечора. Ти не вийдеш звідси вільною.

В його погляді стільки темряви, що я розумію: він не жартує. Хто б я не була і як би сюди не потрапила, зараз моє життя висить на волосині.

— Так… згодна, — видавлюю я, відчуваючи, як тремтять коліна.

Старий киває, наче нічого не сталося, хоча напруга в повітрі така, що можна різати ножем.

— Назвіть своє ім'я перед лицем Світанку, наречена.

Я відкриваю рот, але в голові — білий шум. Моє ім'я… Яке моє ім'я? Я пам’ятаю літери «Я», «н», «а»… але вони здаються тут чужими, недоречними. Я розгублено дивлюся на князя.

— Як… як мене звати? — тихо питаю в нього.

Князь завмирає. Його очі на мить розширюються від подиву, який швидко змінюється звичною огидою.

— Мірабелло, що це за дурниці? — шипить він крізь зуби.

— Я… Мірабелла, — повторюю я, намагаючись звикнути до смаку цього імені.

Ось розширене завершення першої глави з детальним описом магічного обряду та діалогів:

Старий у білому хітоні простягає руку, і над вівтарем з’являється тонка чаша, наповнена чимось, що мерехтить, наче розплавлене золото. Він робить жест, і я, наче загіпнозована, простягаю свою долоню.

— Повторюй за мною, донько Місяця, — урочисто промовляє він. Його голос вібрує в самому повітрі. — «Я, Мірабелла з роду Луннарі, приймаю це Сонце як свого повелителя...»

Я ковтаю клубок у горлі. Голос зраджує мене, стає тонким і чужим:

— Я... Мірабелла з роду Луннарі, приймаю це Сонце як свого повелителя...

— «Віддаю свою кров у сплату боргу, і нехай світло мого чоловіка стане моїм світлом, а його вороги — моїм попелом».

Кожне слово відгукується дивним печінням у венах. Я повторюю ці страшні слова, відчуваючи, як по спині пробігає холодок. Який борг? Яке світло? Але відступати пізно. Коли я закінчую, старий торкається мого зап’ястя гострим срібним пером. Крапля крові падає в золоту рідину чаші, і та миттєво спалахує яскраво-білим полум’ям.

Тепер черга Князя. Він робить крок вперед, і натовп у залі затихає так, що чути лише тріск свічок. Його обличчя залишається незворушною маскою, але я бачу, як напружені м'язи на його щелепі.

— Я, Власт Світлодар, Князь Світанку, — його голос гримить під склепінням храму, впевнений і владний, — приймаю цю Тінь у свій дім. Беру її не з любові, а за правом Клятви Крові. Нехай її ніч кориться моєму дню, доки серце моє не зупиниться або Клятва не буде виконана.

Він не каже про любов. Він каже про «Тінь» і «корування». Коли він проколює свій палець, його кров падає в чашу, і полум’я в ній стає криваво-червоним, важким і густим.

Старий бере золоту стрічку, змочену в цій суміші, і починає обмотувати наші з’єднані руки.

— Клятва прийнята. Те, що Сонце і Місяць зшили докупи, людина не розірве.

В ту саму мить, коли стрічка затягується, я відчуваю різкий поштовх у грудях. Наче невидима нитка прошила моє серце і прикріпила його до серця чоловіка навпроти. Світлодар різко смикає мою руку на себе, змушуючи мене майже впасти йому на груди. Наші обличчя опиняються за лічені сантиметри одне від одного.

Він дивиться на мене зверху вниз, і в його світлих очах я бачу не урочистість моменту, а справжню безодню відрази.

— Вітаю, Княгине, — шепоче він так тихо, що чую лише я. — Ти щойно підписала свій остаточний вирок. Думала, обряд поверне тобі прихильність? Помиляєшся. Тепер ти під моєю повною владою. І я зроблю твоє життя тут таким же нестерпним, як те прокляття, що ти на мене наклала.