21. Коротка розлука

Артем

Я дуже переживав, сидів і чекав від неї якоїсь вісточки. Не знаходив собі місця, діти теж відчували моє занепокоєння і навіть по-своєму намагались мене відволікти. Хотілося зателефонувати чи написати їй, але я боявся, що це станеться в якийсь не той момент, тому просто чекав, так і не випускаючи телефон з рук. 

Діти заснули о девʼятій. 

А о девʼятій десять у двері раптом подзвонили. Я вже злякався, що раптом це знову служба у справах дітей, бо Ліка зі мною так і не зв’язалась, але щойно відчинив двері, побачив саме її.

Ліка підбігла до мене і обійняла:

— Я все сказала Яну і батькам, — прошепотіла вона. — Тепер у нас все буде добре!

— Кохаю тебе, — я підхопив її на руки і почав цілувати. — Як же я кохаю тебе… Як давно хотів, щоб ти завжди була тут, — шепотів між поцілунками. — Щоб ти нікуди не йшла ввечері… 

— Я залишуся в тебе, — вона усміхнулася. — Це так чудово. ми — як справжня сім’я… Тільки спершу у нас з’явилися діти, а вже потім ми зізналися одне одному в коханні… Кумедно, правда?

— Кохаю… — я поніс її до спальні, продовжуючи вкривати обличчя і шию поцілунками.

Мені не вірилось, що ми дійсно разом, що вона справді залишила Яна, пішла наперекір батькам, і все це заради мене. Коли вклав її на ліжко і зазирнув в очі, побачив там безмежне кохання, і відчув себе щасливим, наче витягнув щасливий лотерейний білет.  

Я обовʼязково зроблю її найщасливішою на світі, це єдине, що мені треба… З такою думкою я втягнув її в черговий ніжний поцілунок. Тепер я знав, що все у нас буде добре.

Кохана дівчина вийде за мене, діти будуть з нами, і ми будемо щасливі…

***

— Я так не хочу відпускати тебе, — я обіймав її в передпокої, ми відтягували момент її походу додому за речами по максимуму, вимкнули телефони і просто насолоджувались одне одним і компанією малих. Поснідали, подивились разом кіно, навіть пообідали. — Може, мені все ж поїхати з тобою?

 — Я думаю, краще поїду сама, — ніби вибачаючись, вона торкнулася моєї руки. — Батьки можуть неадекватно зреагувати. Вони дуже хотіли, щоб я вийшла за Яна, тож тепер, мабуть, страшенно розгнівані! Почекаємо, поки трохи заспокояться, і тоді прийдемо до них разом…

— Добре, — я кивнув і поцілував її. — Тоді йди, а то я тебе так і не випущу… Кохаю тебе. 

 — І я тебе дуже кохаю, — вона послала мені повітряний поцілунок і вийшла, на подвір’ї вже чекало таксі. 

Ми з дітьми вирішили поприбирати, поки її не було. Малі охоче допомагали. 

— Артеме, а Ліка тепер постійно у нас ночуватиме? — поцікавився Саша. 

— Так, ну, я, принаймні, на це сподіваюсь, — я усміхнувся. — Ви б хотіли цього? Щоб ми жили вчотирьох... 

Цієї миті я почув звук сповіщення на мобільному. Зазирнув туди і зрозумів, що я ж так і не зазирав у телефон з вчорашнього вечора. Тут були повідомлення від Яна і від сестри… Багато повідомлень від них обох. 

Я приблизно розумів, що там було у Яна, він гнівався на мене… Треба буде поговорити з ним. 

А відкрив я чат із сестрою.

" Артеме, віддай дітей по-хорошому, бо дуже пошкодуєш!" — написала вона… 

 Ліка 

Мені дуже не хотілося йти додому, навіть для того, щоб зібрати речі. Я розуміла, що батьки влаштують скандал, будуть сльози, вмовляння, погрози… Але вирішила, що буду сильною. Я й так надто довго жила під їхнім контролем. А вони погніваються і пробачать. Все ж, я їхня єдина донька. І дітей полюблять, і Артема…

Так заспокоюючи себе, я відчинила вхідні двері, і одразу з кухні вийшла мама. Вона була бліда, очі червоні, від неї пахло якимись ліками. 

— Ти не бачила наших дзвінків і повідомлень? — запитала вона якимось не своїм голосом.

 Я дістала телефон і побачила, що він розряджений. 

— Я вже доросла людина і маю право на особисте життя, — сказала досить різко. — Телефон розрядився, тому я не отримала повідомлення…

— Так, от тільки твоє "доросле життя" довело закоханого в тебе хлопця до реанімації, — вона підтисла губи, а потім раптом заплакала. 

 Я спершу не зрозуміла, що вона має на увазі. Подумала, що їй самій було погано, але вона говорила про хлопця…

— Ян? Із ним щось трапилось? — перепитала, відчуваючи, як серце завмирає в грудях. 

— Так, трапилось. Через нерви, через тебе! — мама ще дужче заплакала. — Він мені як син завжди був… 

 — Де він зараз? У якій лікарні? — я розуміла, що маю поїхати до нього. — Що з ним?

— Кажуть, що все серйозно і треба пересадка. У нього боліла спина, але це була не спина, а нирки… — це вже додав батько. — Його батьки там, із ним. 

— Я зараз поїду до нього, — сказала я, ледь стримуючи сльози…

***

Зайшла до палати і спочвтку навіть не впізнала Яна. Він лежав у ліжку, підключений до якихось апаратів, його обличчя було жовтувате, очі заплющені, і спершу я злякалася. що він неживий. Але Ян, видно, почувши, як скрипнули двері, розплющив очі.