21. Ліка. Спільна поїздка

Я відчула, як у мене перехоплює подих і починає сильніше битися серце. Від його дотику по шкірі побігли мурашки…

 — Що саме? — я поглянула йому в очі і тут же відвела погляд. 

— Я не знаю, як би впорався без тебе, — він трохи стиснув мою долоню. — Ти дуже допомогла. І допомагаєш… Але… Це точно не заважає тобі і твоєму життю? 

Чомусь я на мить засмутилася. Сама не знала, чому, можливо, я очікувала почути щось інше? Але тут же подумала, що поводжуся неправильно. Мені не треба думати про те, про що я подумала…

 — Звісно, не заважає, — сказала я. — Я роблю блог з твоєї квартири, немає жодної різниці. А щодо особистого життя, то в Яна теж робота, ми бачимося на вихідних і іноді ввечері..

— Добре, — він відвів погляд і відпустив мою руку. — Тоді побачимось завтра? Ми з дітьми заїдемо за тобою. Ну, для поїздки в Білу Церкву. Не передумала? Поїдеш? Це ж вихідний… Може, Ян буде проти. 

 — Завтра в нього якась конференція, він сам говорив… Так що, думаю, я можу поїхати з тобою. Тобі потрібна моральна підтримка…

Він якось сумно усміхнувся, а потім знову відвів погляд. 

Мені дуже хотілося, щоб Артем не був таким сумним. Якби я була його дівчиною, я б обняла його і поцілувала. Але я не була його дівчиною… Тому просто заговорила про щось інше,  аби розвіяти цю незручність, що виникла поміж нами…

***

 — Куди ти зібралась? — запитала мама, коли я в суботу вранці, отримавши повідомлення від Артема, що машина вже біля мого будинку, зібралася виходити. — Кудись їдеш із Яном?

 — Ні, Ян у відрядженні, я з подругами пройдусь по магазинах, потім посидимо десь пообідаємо, — сама не знаю, навіщо я сказала неправду, мабуть, боялася, що мама почне бурчати, що я забагато часу проводжу з Артемом, і це може засмутити Яна. 

— А, ну це треба, — вона киває. — Поки ти ще незаміжня, погуляй. Потім буде не до того… Дитина зʼявиться, пріоритети зміняться…

— Добре, я пішла, — сказала я й зачинила двері. Чомусь будь-які думки про майбутнє заміжжя викликали в мене роздратування. 

Машина Артема стояла поряд із будинком, я сіла на переднє сидіння і діти, які розмістилися позаду, відразу весело загаласували, радіючи моїй появі. 

 — Привіт, як справи? — я поглянула на Артема. 

— Все добре, ну, вони скучили за тобою вчора, — він кивнув у бік дітей. — Казали, що зі мною не так весело. Я для них нудний. 

— Ти не нудний, але з Лікою краще, — додав Саша. — Ліко, а ти завтра прийдеш?

 — Завтра неділя, — усміхнулась я. — Артем з вами побуде. А в понеділок прийду я. Добре?

— Добре… 

***

— Вже минуло кілька годин, а її все ще нема, — Артем поглянув на годинник. Малі все ще спали, ми були під будинком, але Настя слухавки не брала і квартиру не відчинила.  Малі заснули від нудьги. — Їм скоро обідати… Треба повертатись до Києва.

 — Так, мабуть немає сенсу чекати довше, — я кивнула. — Шкода, що ця поїздка виявилася безрезультатною…Може, ще сусідів запитати, або попросити їх передати Насті записку?

— Можна, — він кивнув. — Тоді почекаєш на мене тут.

Артем пішов до підʼїзду і повернувся хвилин за пʼять.

— Ну, все. Сусіди її від вчора не бачили. Але записку передадуть, щойно повернеться.

— Значить, можна їхати, — сказала я. — Думаю, коли вже будемо в Києві, можна заїхати кудись погодувати дітей. Вони люблять їсти в кафе. 

— Давай так і зробимо, — погодився Артем. 

Поки ми їхали, я вирішила почитати новини в інтернеті, і тут побачила оголошення про новий конкурс для блогерів. І це саме оголошення мені надіслала подруга Женя з припискою, що я обов’язково повинна взяти участь. Але я вагалась. Там потрібно було виконати ряд завдань, чи буде в мене час?

Мабуть, Артем побачив, що я замислилася, бо спитав:

— Що там? Ти так уважно читаєш… 

— Та тут мені радять узяти участь в конкурсі для блогерів, а я чомусь сумніваюся, чи так мені це потрібно…

— Але ж тобі подобається твій блог, — не погодився Артем. — А якщо подобається, то чому б і не спробувати? Може, тоді твої рідні теж сприйматимуть це все серйозніше і рано чи пізно приймуть тебе з усім, і з блогом теж.

Я подумала про те, що лише він ставиться до мого блогу серйозно, а решта моїх рідних та Ян вважають це якоюсь розвагою. Але не сказала цього вслух.  А може, у мене вийде довести їм, що вони помиляються?

 — Так, можливо, варто спробувати, — замислено сказала я….