20. Артем. Плюси і мінуси

Правда, в той день, коли ми домовлялися зустрітися з Лікою і відсвяткувати її перемогу, вона сказала, що не дуже добре почувається, і запропонувала зустрітися наступного дня. Я не переймався цим особливо. Всі мої думки крутилися навколо ситуації на роботі. 

Коли  ця ситуація вже майже дійшла до межі фіаско, я все ж не хотів стримуватись. Знав, що за це мене може звільнити мій безпосередній керівник, але і мовчати не хотів. Тоді постраждав би весь концерн. Хоча, якби я сидів тихо, то, можливо, мене просто поставили б на цю посаду згодом… Все ж, цей дурень сам не хотів мене слухати. Почуття щодо цього всього в мене були змішані. Я не знав, як правильно вчинити, а діяти треба було вже зараз.

— Про що замислився? — запитала Ліка. 

Сьогодні я спеціально прийшов раніше, щоб  все ж таки повечеряти з нею. Це було трохи нечесно з мого боку, що я все так спланував, але мені дуже хотілось, щоб ми побули разом. Діти швидко поїли і пішли дивитись мультики, а ми залишились на кухні вдвох.

— Якби ти могла врятувати фірму від фіаско, але тим самим підставила свого безпосереднього керівника, що б ти зробила? — я зітхнув. — Шеф так і не хоче прислухатись до мене, він ідіот…

— Я б поговорила з вищим керівництвом, — сказала Ліка. — Адже фірма  — це не власність твого шефа, він теж найнятий працівник. А якби була його власна, і він не хотів би нічого слухати, то залишила б усе як є і, мабуть, пошукала б нову роботу…

— Але тоді я його підставлю. Як потім до мене будуть ставитись інші працівники? — я зітхнув. 

— Якщо фірма збанкрутує, то від цього краще нікому не буде, — вона зітхнула. — Навіть не знаю, у цій ситуації, яке б ти рішення не прийняв — будуть свої “мінуси”. Треба обирати те, де “плюсів” буде більше. 

— Напевно, — замислено відповів я. Дивився на неї і думав, що все ж ці вечори для мене — це щось більше, ніж просто вечері. Поруч із нею я почувався вдома. Без Ліки цього відчуття не було. — Завтра я хотів зʼїздити до Насті. Подумав, може, поїдемо всі разом? — це було спонтанне рішення. Але чомусь мені хотілось поїхати з Лікою, а не залишати їх тут. Довга дорога дала б нам пару годин розмов і їй би не треба було поспішати до Яна.

— Давай з’їздимо, я не проти, — відповіла вона. — А як малі, вони згадують маму? Хочуть її побачити?

— При мені не згадують, — я зітхнув. — Але, певно, ти проводиш з ними більше часу… При тобі згадують?

 — Одного разу Маша згадала, — Ліка на мить замовкла, а потім продовжила. — Ми готували вареники, і вона випадково забруднила сукенку борошном. Стала плакати і казати, що більше не буде, що мама її буде сварити… А Саша відповів, що мами ж тут немає, а я сварити не буду. І вона заспокоїлась…

— Я не хочу їх віддавати, — я поглянув на Ліку. — Що як вона знову налякає їх чи нашкодить? Але вона їхня мати. Певно, я не маю права забирати їх назовсім. Але коли думаю, що віддам і вони постраждають… Чорт, я не знаю, що мені робити. 

— Може, звернутися в соціальну службу? — трохи невпевнено проговорила вона. — Я чула, що коли люди опиняються у складних життєвих ситуаціях, як твоя сестра, то  держава може призначити тимчасового опікуна. Або й постійного, якщо вона не буде цікавитися дітьми. Ти міг би бути опікуном офіційно і вже не переживати, що Настя будь-якої миті може забрати малих…

— Думаєш, мені віддадуть дітей? Я неодружений. Хоча, роботу маю. Якщо не звільнять за те, що я планую зробити, — я сумно усміхнувся. — Та і вийде, що я проти власної сестри піду… Може, для дітей краще було б, якби вона просто не обʼявилась. Але я переживаю за неї, тому все ж маю поїхати…

— Мені б не хотілося їхати, якби я була на твоєму місці, — вона зітхнула. — Але треба поїхати і поговорити. Може, вона сама буде не проти, щоб діти пожили в тебе. 

— Ліко, — я все ж не стримався і торкнувся кінчиками пальців її руки. — Я хочу в тебе дещо запитати…