19. “Я вас не віддам!”

Артем

Коли ми вже майже підʼїхали додому, Саша запитав:

— Артеме, а чому Ліка виходить заміж?

— Ну, вони з Яном зустрічаються, типу пара, — я зітхнув. 

— А чому ти з нею не зустрічаєшся? — продовжував допитуватись він. 

— Бо… — я підтиснув губи. — Ян перший з нею почав зустрічатись, він мій друг. Непорядно зустрічатись з дівчиною друга. 

Не згадував про Аню. Хоча вона перша, про кого я мав згадати. 

— А якби ти сказав Яну, щоб він знайшов іншу дівчину? — це вже Маша приєдналась. — Можна йому Аню віддати!

Вони так серйозно кажуть про це… Я б віддав Аню, так, віддав би. Але, на жаль, люди не іграшки, щоб обмінюватись ними отак просто. Та й вона сама з Яном… Її ніхто не змушує. Хоча, я теж молодець. Мав би спочатку порвати з Анею і, може, дійсно зізнатися Ліці? Ця ідея приходить раптово і звучить в голові аж надто правильно. 

— На жаль, так воно не працює…  — я зітхнув і припаркував машину…

А коли ми вже приїхали ліфтом на наш поверх, я раптом побачив під квартирою Настю. Вона виглядала не дуже. Під очима кола, волосся брудне, як і одяг, теж недоглянутий. Я не очікував побачити її і інстинктивно пригорнув дітей до себе.

— Чому ти приїхала? — все ж запитав я. 

 — Хочу малих забрати, — сказала вона. — Трохи погостювали, пора додому. 

— Артеме, я не хочу їхати, — Маша вчепилась у мою руку.

— Я теж не хочу! — додав Саша.

Обоє ховалися за моєю спиною, здавалось, вони бояться її.

— Діти залишаться у мене. Я знайшов синці… Вони мені все розповіли, Настю, — я зазирнув сестрі в очі. 

 — Нажалілися на мене? — вона стиснула губи. — Навіщо вони тобі, Артеме? Тобі треба самому одружитися, завести дітей і ними займатися!

— Їдь додому. Займайся собою, роби що хочеш, хіба тобі погано? — я теж почав гніватись. — І грошей більше я тобі не дам. Шукай роботу, переставай пити. А там подивимось. 

 — А ти не боїшся, що я звернусь до поліції? — обурилась вона. — Скажу, що ти викрав дітей! Думаю, на твоїй роботі всі будуть у шоці, коли про це дізнаються!

— Не забудь повикидати пляшки перед приходом поліції і соцслужб. Реально, Настю, як ти будеш забезпечувати їх? Чи ти думаєш, я і далі даватиму тобі гроші, коли ти виробляєш подібне? — продовжив я. 

 — Сашо, Машо, поїдемо додому, — вона, схоже, вирішила ігнорити мене і зробила крок до дітей, простягаючи до них руки. — Я вам куплю все, що ви захочете, тільки поїдемо, добре?

— Артеме, не віддавай нас! — Маша раптом почала плакати. 

Я пригорнув малих до себе, вони теж обоє вчепились в мене.

— Вони залишаться, Настю. Іди. Давай на цьому і завершимо. 

Настя стояла і дивилася на нас. На її обличчі проступало розчарування. 

 — Добре, я піду, але наступного разу повернуся не сама. Я попереджаю! Це мої діти і вони мають жити зі мною!

Вона розвернулась і пішла, а ми з дітьми якусь мить так і стояли, дивлячись на сходи. Це була правда, юридично вона має на них усі права. Треба щось придумати… 

— Артеме! Пообіцяй, що не віддаси нас! — повторила Маша, вона все ще плакала. 

І цієї миті я остаточно вирішив, що нізащо не віддам їх їй.

— Не віддам. Обіцяю, — я пригорнув їх до себе. — Я зроблю все, що треба, аби ви залишились зі мною…

Ліка

Після тієї вечірки у мене був пригнічений настрій. Я відчувала сум через те, що все вирішили за мене, і не могла заспокоїтись. Вирішила все ж у суботу поїхати до Артема і кудись сходити разом із дітьми. 

Але перед цим набрала його номер. Не хотілося приїхати і нарватися на Аню. Адже цілком можливо, що вони вирішили провести вікенд разом. 

— Привіт, — сказала я. — Пообіцяла дітям, що приїду на вихідних, коли тобі зручніше кудись з ними сходити? Бо раптом у тебе інші плани? Хоча ми, в принципі, і самі можемо…

— Сьогодні зручно… Ні, я теж хочу поїхати. Заїхати за тобою? — швидко запитав він. 

— Так, це було б чудово, — лише почула його голос, і відразу стало легше на душі, всі проблеми ніби відступили, зробилися несуттєвими. — Можна поїхати в зоопарк, малі казали, що хочуть…

— Тоді будемо десь за годинку, швидко зберу їх і приїдемо. Дякую, що подзвонила…

Через годину, визирнувши з вікна, я дійсно побачила його машину. Схопила сумку і майже бігом поспішила до неї. Зрозуміла, що мені дуже хочеться побачити Артема. Я згадувала. як він обійняв мене під час нашої останньої зустрічі, і серце так солодко завмирало…

 — Ну як у вас справи? — запитала в дітей, коли сіла в машину. — Готові до пригод?

— Ліко! — вони знову кинулись обіймати мене, як учора. 

— До нас приїздила мама, вона хотіла нас забрати! — вигукнув Саша. — Але ми не підемо. Ми не хочемо…

 — Справді? — я поглянула на Артема. — Мені дуже шкода…