17. Найщасливіший день у житті

Артем

І саме в цю мить Ліку раптом викликали на сцену. Ми майже все пропустили, Ліка трохи схвильовано глянула на нас. 

— Давай, іди по приз! — вигукнув їй Саша.

Маша теж закивала і заусміхалась.

— Ти зробила це, вітаю, ти молодець, — сказав я неголосно. — Йди…

Я був щасливий за неї. ЛІка усміхнулась мені, її очі сяяли. Потім вона пішла на сцену. 

Вручаючи нагороду, ведучий надав їй слово. і вона сказала дуже коротенько:

 — Дякую моїм рідним і друзям, що підтримують мене! — при цьому вона дивилася на нас із дітьми. 

Було приємно бути "рідними", але слово "друзі" все одно різало слух. Я хотів бути їй більше, ніж другом, не було сенсу і далі приховувати це, принаймні, від себе. Але що я міг зробити? Вона не моя… Вона з Яном… 

Я все ж змусив себе усміхнутись. Я був щасливий за неї, це не була награність. Треба було переключитись на позитив, на її перемогу, і не думати про інше…

Після промови ще був фуршет, але Маша потягнула на себе скатертину і облилась шампанським. Вона дуже злякалась і сильно заплакала, а я трохи розгубився. Зате не розгубилась Ліка. Вона  обняла Машу і стала заспокоювати її. 

— Поїдемо додому? —  запитала в мене, коли мала перестала плакати. 

— Ти так не посвяткуєш з іншими…  А ти заслужила на свято, — я відвів погляд. 

Коли почув це "додому", то аж серце кровʼю облилось. Вона сказала так, ніби ми всі разом їдемо до нас додому. І це одночасно розчулило мене і зробило боляче, бо вона не те мала на увазі.

 — Та я не любителька тусівок, — Ліка знизала плечима. — Тож і сама б уже втекла звідси… Можна посидіти десь в кафе або поїхати до тебе?

— Можу замовити доставку, Машу все ж треба перевдягнути, — запропонував я.

Усмішка сама собою зʼявилась на обличчі. Я маю право трохи порадіти? Просто побути поруч… Недовго…

 — Так, справді, треба їхати, поки Маша не застудилась. — вона поглянула на малу. — Тобі не холодно?

— Трохи… Але не дуже… Пробач, я не хотіла зіпсувати свято… — вона знову шмигнула носом, хоч вже ніби й не плакала.

 — Ти нічого не зіпсувала. — Ліка пригорнула її до себе. — Сьогодні найщасливіший день у моєму житті! І я рада, що ви поруч зі мною…

***

У домашній атмосфері все було якось так затишно, як треба. Доставка приїхала практично одночасно з нами. Тож ми майже одразу сіли за святковий стіл. Діти були щасливі, що ми були всі разом, я теж. Ми жартували, їли суші і пили шампанське. Малі — дитяче, а ми — доросле. Я дивився на Ліку і не міг надивитись. Час Ішов так швидко, коли ми були разом, тож коли її телефон задзвонив, я подумав, що це, певно, Ян, і мені стало трохи сумно. Ліка  прийняла виклик.

 — Привіт, так, пам’ятаю, — сказала вона. — Ти вже звільнився? То можемо кудись поїхати перекусити. 

Коли почув це, подумав, що якби Ян прийшов вчасно, може, їй би було краще. Вона хотіла святкувати з ним, а не зі мною. А я просто підвернувся під руку. 

Ліка ще послухала свого співрозмовника, а потім сказала йому:

 — Я зараз в Артема, можеш під’їхати до його будинку?..

 Ліка

Я очікувала, що Ян розгнівається, і небезпідставно. Дійсно, для чого мені після нагородження їхати до Артема? Я вже приготувалася виправдовуватись, але Ян ніяк не видав свого невдоволення, навіть навпаки.

— Ліко, вітаю тебе з перемогою, — він взяв з заднього сидіння величезний букет червоних троянд і простягнув мені. 

 — Дякую! — я взяла букет і вдихнула аромат квітів. — Ти не образився, що я запросила на нагородження Артема з племінниками? Я подумала. що дітям буде цікаво. 

— Чесно кажучи, коли ти сказала, що ти у нього, мені було неприємно, — не став приховувати він. — Але я сам винен. Ти запрошувала мене, а я не зміг. 

— Ти не винен, то просто так склалися обставини, що мені пізно сказали, — я знизала плечима. — Але, сподіваюся, наступного разу повідомлять вчасно, і тоді ми обов’язково підемо разом. 

— Так, я теж на це сподіваюся… Поїхали до ресторану. Нам треба відсвяткувати так, щоб ти це запамʼятала… — він усміхнувся і подався вперед, торкаючись губами моїх губ.

 — Поїхали, — я раптом подумала, що з Артемом почуваюся більш легко і невимушено. Хто б мені сказав про це у день нашого першого знайомства, я б не повірила… Але зараз це справді так. Ян був досить непередбачуваний, він міг будь-якої миті образитися, а Артем дивився на мене… Від однієї думки про те, як він дивився, у мене частіше забилося серце. Мені не треба думати про нього, це лише дурні фантазії. Мабуть, це через Аню, я ревную Артема, але ж він не мій хлопець? Думки пролітали в голові, як хмари по небу у вітряний день, і не давали мені спокою. 

Та коли ми увійшли до ресторану, я вже трохи взяла себе в руки і знову була спокійною. 

 — Сподіваюся, тепер батьки перестануть говорити, що мій блог — це несерйозно, — сказала я.  — Я ж отримала непогану грошову премію. 

— Думаю, вони визнають, що були неправі, — погодився Ян і підкликав офіціанта…