17. Артем. Складна дилема

Я тільки-тільки почав тут працювати, тож розумів, що якщо почну роздавати поради новому начальнику, йому це може не дуже сподобатись. Але з іншого боку, хіба не для цього мене найняли?

Я все ще шкодував, що посаду начальника дали не мені. Хоча, у мого теперішнього боса була купа звʼязків і це дійсно непогано працювало.

Зам в великому концерні на мою думку мав би заробляти суттєво більше, ніж я до того заробляв замом на державному заводі. Але по суті грошей виходило навіть менше. Клята бюрократія і політика. 

Але зараз, коли я дивився на документи, я мав спробувати поговорити зі Ждановим, тим, хто по суті тоді переміг мене в конкурсі на посаду і тепер був моїм начальником.

— Я проаналізував дані, які ви мені доручили. Харківський завод не встигне виконати це замовлення, і партнери будуть незадоволені. Ще є час, але мало. Там треба поставити нашу людину, — все ж сказав я, коли доповідав начальнику.

— Мені видніше, що робити, — буркнув він. 

— Але як вам "видніше", якщо нашої людини там немає? — я трохи насупився. — Ви довіряєте Колосовському, але він нас підставить з цим замовленням, я це бачу, вони не встигають. А те, що він обіцяє, це просто слова. Фізично вони не встигнуть.

— Вони все встигнуть, — сказав він. — Не переживай. 

Я закотив очі. Жданов мене бісив своєю халатністю. Хоча, я підозрював, що може трапитись щось подібне. 

— Добре, тоді я піду. Гарних вихідних вам…

***

Мене все це дратувало. Я ніби і був важливою фігурою у посадовій вертикалі. По суті, другою людиною в концерні, але це нічого не давало. Жданов робив, що хотів. У нього і на минулій посаді були проблеми з дедлайнами. 

Коли зайшов до передпокою, настрій все ще був так собі. І одразу побачив Ліку.

— Привіт, — сказала вона. — Діти поїли, дивляться мультики, вечеря на плиті, а я піду, бо Яну пообіцяла, що не буду затримуватись. 

— Зрозуміло, — я все ж не зміг приховати сум. Мені хотілось поговорити з нею, як минулого разу. Вона допомогла мені тоді.

— Як у тебе на новій роботі? — вона вже взулася, але чомусь зупинилась у передпокої і дивилась на мене. 

— Знайшов проблему з контрактом на одному з підпорядкованих нам заводів, показав начальнику, але він це проігнорував, — я зітхнув. — Сказав "вони все встигнуть". Але зуб даю, що не встигнуть. І у нас будуть проблеми через це. 

— Сподіваюся, вони не зроблять тебе винним? — вона зітхнула. — Може, все ж було краще йти на завод, дарма я тебе відговорила…

— Ну, в тому, що я не начальник і не підписую документи, є і плюси, — я усміхнувся. — Винним мене не зроблять. Але все ж концерн і його репутація можуть постраждати. А я хотів, навпаки, розвивати його. 

 — Може, коли вони побачать, що ти був правий, почнуть більше дослухатися до твоєї думки…

— Бачить це зараз тільки мій начальник, який і не дає нічого зробити. Навряд він потім буде виступати за те, що я був правий, — я усміхнувся. — Але йти і жалітися на своє начальство комусь вищому зараз, наприклад, у міністерство, — теж неправильно. Так мене будуть вважати стукачем. 

 — Згодна,  — Ліка кивнула. — Що ж, раз він тебе не послухав, то це вже не твоя провина. Ти зробив усе, що міг зробити…

— Так, — я кивнув. — Вирішу, що робити, коли проблему буде видно всім. Якщо продумаю все заздалегідь, може, обійдемось малою кровʼю, — я зазирнув їй в очі. — Знаєш, коли я розмовляю з тобою, мені завжди стає краще, я менше сумніваюсь в тому, що роблю…