16. Ліка. Роздуми про сенс життя

Я лежала в ліжку і дивилася в стелю, а сон все чомусь не йшов. Думала про своє життя, про те, що в дитинстві я мріяла зробити щось важливе, врятувати якихось людей, винайти ліки від невиліковної хвороби, чи написати книгу, яка б прославила мене навіки. А коли я стала дорослою, то зрозуміла, що живу в рамках, які не дозволяють бути “не такою, як усі”. 

І це було не так через сварку з Яном, ми з ним, зрештою дійшли спільної думки. Це було через моє власне невдоволення собою. Я не хотіла бути просто дурненькою багатою дівчиною. У мене було бажання щось змінити у своєму житті. 

“Я могла б справді всиновити тих дітей”, — думала я. Але розуміла, що ніхто мені цього не дозволить, бо я не заміжня, а ще не маю якоїсь постійної роботи, не маю власного житла… Все-таки я була зараз залежною від батьків. Мені треба було знайти роботу, житло, стати самостійною. Тоді Артем мене поважатиме…

Стоп, чому я думаю про Артема? Я мала б сказати: “Ян мене поважатиме….”

Саме цієї миті й прийшло те повідомлення. Дивно, але ми ніби синхронізувалися з ним: у той час, коли я думала про нього, він теж згадував про мене…

“Так, все гаразд, — відповіла я. — Думаю про сенс життя. Смішно, правда?”

"Чому одразу "смішно"? Хіба тобі не можна думати про подібне?" — одразу прилетіла відповідь.

“Ну, мабуть, я не схожа на людину, яка таким переймається”, — написала я. 

"Що саме тебе хвилює? Поділись, може, стане легше", — відповів він, але цього разу не так швидко. Схоже, підбирав слова. 

“Я переживаю за твоїх племінників, — я подумала, що він, певно, теж не спить з цієї ж причини. — Боюся, що їхня мама забере їх, і їм буде погано з нею. Вони такі беззахисні… Шкода, що я не можу всиновити їх… Я думала, що може, мені створити прийомну сім’ю, навіть сказала батькам про цю ідею, але вони були рішуче проти. Сказали, що якщо я люблю дітей, то можу народити своїх і займатися ними.”

"Авжеж, вони хочуть, щоб ти народила. Я розумію їх. Але все одно дякую тобі, що турбуєшся про Сашу і Машу. Вони теж дуже привʼязались до тебе. Чесно кажучи, я не знаю, як вони відреагують на нову няню, якщо мені доведеться її наймати." 

“Може, мені офіційно влаштуватися до тебе нянею? Хоча, боюся, Ян цього не схвалить… Мені здається, він ревнує…”

Артем знову якусь мить мовчав. Щось писав, витирав, знову писав.

"Я теж боюсь, що він не схвалить", — написав врешті-решт. — "Хоча мені б хотілось, щоб це була ти. Тепер мені навіть важко уявити когось на твоєму місці. Але це егоїстично з мого боку. Пробач." 

“Але якщо я хочу в тебе працювати, і ми укладемо якусь офіційну угоду, я поговорю з Яном, скажу, що буду працювати якийсь точно визначений час, не затримуватися, то може, він примириться з цим?” — запитала я. 

"Я готовий піти на подібні поступки. Я розумію, чому він злиться. Я б на його місці, певно, теж ревнував…" 

“А твоя дівчина не буде ревнувати?” — це було те, що чомусь найбільше мене хвилювало. Звичайно, після реакції Яна на цю мою ідею. 

"Не знаю. Вона, схоже, уникає мене через дітей. Чекає, коли Настя їх забере… Але після всього я розумію, що я не хочу їх віддавати їй, навіть якщо вона прийде".

“Тобі треба поговорити з сестрою, домовитися. Може. вона й сама не буде проти, щоб діти жили в тебе? Їй менше клопоту буде…”

У той час, як я відправила це повідомлення, у двері моєї кімнати постукали, і я почула голос мами:

 — Ліко, можна до тебе?

 — Так, звичайно, — я відклала телефон. 

— Бачила, тебе підвіз Ян. Ми сьогодні говорили з його батьками. Думаємо, що треба зіграти весілля восени. Восени укладаються найщасливіші шлюби, ти знала? В якому місяці ти б хотіла вийти заміж?

 — Я ще не знаю,  — розгублено сказала я. — Якось це занадто швидко, може відкласти його на наступний рік?..