12. Несподіванка від Яна

Ліка 

Я довго думала, що подарувати Янові на день народження. Вирішила подзвонити Артему, адже він його кращий друг, може, Ян ділився з ним своїми захопленнями. 

Артем не одразу відповів, я вже думала передзвонити пізніше, але тут почула у слухавці його голос. 

— Привіт, у мене до тебе запитання, — сказала я. — Що подарувати Янові на день народження? Може, він тобі говорив, про що мріє? Бо мені якось усе не те, обходила кілька магазинів і всі подарунки якісь нецікаві…

— Привіт… Ти ж була в нього вдома? — раптом запитав Артем.

— Так, пам’ятаєш, ми ж у нього познайомились. — я усміхнулась. 

— Ну тоді ти мала бачити ту його кімнату з машинками… Чи він тобі не показував? Колекціонує їх. У мене є фотка, які є, яких не вистачає для колекції. Я навіть дві знайшов ще два місяці тому. Точніше, дав завдання секретарці і вона їх місяць виловлювала. 

— Показував, але я в них не розбираюся. Де такі можна знайти?

— Давай я віддам тобі одну, а одну подарую сам? — запропонував Артем. — Ну і додатково придумаєш ще щось від себе, якщо захочеш. 

— Ой, мені трохи незручно…

— Я відчуваю провину, що через мене він ображався тоді, — сказав Артем тихо. — Візьми, будь ласка.

 — Дякую, — мені стало так тепло на душі від його голосу. — Тоді я ще куплю пляшку його улюбленого віскі. А ти теж ідеш на вечірку? Діти з ким будуть?

— Так, Ян запросив нас із Анею і з дітьми, — відповів він неголосно.

Коли я почула про Аню, то мне немов щось кольнуло у груди. 

 — Ясно, — сказала я, не впізнаючи свого голосу. Він став якимось чужим. — Тоді побачимось на вечірці…

***

Ми домовилися з Артемом приїхати в один час, трохи заздалегідь, щоб він передав мені ту машинку. Коли я вийшла з таксі, то якраз побачила, що його машина під’їздить до будинку. Поряд з Артемом сиділа його дівчина. Я помахала їм рукою. 

Артем і Аня вийшли з машини, Аня допомогла дітям, вони їй усміхались і виглядали веселими, я ж відчула себе тут зайвою…

— Привіт, — Артем підійшов ближче і простягнув мені коробочку в красиво обгорнутому святковому папері. — Твоя машинка.

— Ми всі подарунки пакували разом із Анею, — похвалився Саша, також підходячи до нас разом із Анею і Машею. — Але, Ліко, я все одно сумував за тобою…

 Я не втрималась і обійняла його, а потім і Машу. 

 —  Ви молодці! Дякую, —  це вже сказала Артему, але тут же відвела погляд. — Ну що, йдемо на свято?

— Так, ходімо, — кивнув він.

Коли ми увійшли до будинку, нас одразу зустрів Ян. Він привітався з усіма, а потім торкнувся моєї руки.

— Дуже чекав на тебе, — він мʼяко усміхнувся.

— З днем народження! — я простягнула йому два пакунки. — Хай здійсниться все, про що ти мрієш!

— Дякую, — він подався вперед і торкнувся губами моїх губ, але коротко, а потім якось так схвильовано поглянув на мене і обвів залу поглядом: — Друзі, прошу хвилинку вашої уваги… — він кивнув одному з офіціантів, яких, певно, викликав для обслуговування гостей, і той подав всім щойно прибулим келихи з шампанським. — Сьогодні дуже важливий день для мене. І далеко не тому, що в мене день народження, — він раптом зазирнув мені в очі. — Ліко, я хочу тобі дещо сказати. Я кохаю тебе, — він дістав з кишені маленьку оббиту оксамитом коробочку і став на одне коліно, а потім розкрив її переді мною, і я побачила обручку. — Ти вийдеш за мене?..

Артем

Щойно почув це, мене ніби холодною водою облили. Хотілось втекти. Розвернутись до дверей і просто поїхати геть в цю ж мить. Серце билось дуже часто. Не хотілось слухати її відповідь.

Я озирнувся навколо, Саша поліз до якоїсь вази, а Аня пішла за ним разом із Машею. Побачив за собою сходи. На другий поверх і веранду.

Може, це було не дуже ввічливо, але мені треба було хоча б провітритись.

Я швидко пішов сходами вгору, а коли озирнувся, помітив, що Ліка дивиться на мене.

Але я одразу відвернувся і все ж зайшов на другий поверх і одразу на веранду. 

Свіже повітря трохи остудило мене. Ну, принаймні, так мені здавалось. Було дуже боляче. Я навіть не думав, що буде настільки боляче. Я ж сказав собі, що між нами не може нічого бути, я ж змирився… Чому тоді мені так погано?

Треба заспокоїтись, щоб не накоїти дурниць. А потім тихо піти. Побути хоч годину, і піти. І більше з нею зовсім не бачитись…

Раптом позаду мене легенько рипнули двері і почулися чиїсь кроки. Я озирнувся і побачив Ліку. Вона якусь мить мовчала і дивилась на мене. А потім сказала:

 — У тебе все добре? Ти якийсь блідий…

Говорила це так незворушно, ніби щойно зовсім нічого не трапилось. Ніби вона щойно не стала його нареченою остаточно і привселюдно… Мене це чомусь розізлило… 

— Так, все чудово, — я знизав плечима. — Вітаю з заручинами. 

Голос зраджував, вийшло не те що не щиро, а ніби з претензією. Господи, як же сильно я ревнував її в цю мить…