11. Артем. "Не буду ставати між вами..."

На співбесіді все пройшло на диво добре. І мені сказали виходити на роботу, щойно я зможу. Але ця посада була гіршою за ту, яку мені пропонували в попередньому місці. Та моя гординя тоді не дозволила погодитись.

Тож я повертався додому з якимись змішаними почуттями.

Коли вже зайшов до квартири  і Ліка зустріла мене, вона запитала:

 — Ну, як співбесіда? Тебе взяли?

— Взяли… От тільки ця посада гірша за ту, що мені пропонували в концерні. Мене не взяли туди на посаду директора, але хотіли взяти на зама. А зам там це вище за директора на невеликому заводі. Бо це як бути замом директора всіх заводів одразу. Мій начальник відповідав би за всі заводи, — я вивалив це все на неї навіть не замислюючись…

— Я думаю, за всі заводи одразу відповідати важче, ніж за один, — сказала Ліка. — Ти міг там вигоріти, а тут зможеш все добре дізнатися, що і як, а потім знову подаватися у більші компаніях. В тебе вже буде досвід. тож більше шансів, що тебе візьмуть…

— В мене він і так є, — я насупився. — Є той клятий досвід, десять років. Але їх не влаштовує не мій досвід, чи його відсутність. А просто мій клятий вік! 

Я все ж не міг змиритися. І працювати знову на заводі не хотів. Хоч Ліка казала і нормальні розумні речі, але я хотів отримати посаду директора в концерні. Ну чому вони мені відмовили?...

 — Вік — це недолік, який швидко минає, — вона засміялась. — А якщо ти цей завод доведеш до ідеалу, так, щоб тебе всім ставили в приклад? Може, тоді на твій вік перестануть зважати?

— Ти думаєш, за рахунок чого я потрапив на співбесіду в концерні? Я вже робив це. І їм цього мало. 

— Шкода, — вона зітхнула. — Реально ти заслуговуєш на цю посаду, на яку тебе не взяли. 

— Може, все ж погодитись на зама? —  я теж зітхнув. —  Якщо буду в системі, може, дійсно люди і вище керівництво побачить результат, і наступного разу я зможу піднятись вище. 

— Погоджуйся, — вона кивнула. — Я б так і зробила…

***

Я зателефонував у концерн, туди, де пропонували посаду зама. Мені сказали виходити на роботу з понеділка. Захотілось подзвонити чи написати Ліці. Сестра так і не обʼявилась. Хоча Олексій казав, що вона вдома. Тож, вона вже не хотіла забирати дітей? Навіть не поцікавилась, як вони…

Я дістав мобільний і відкрив наш чат з Лікою.

"Виходжу на роботу з понеділка. Графік з восьмої до пʼятої. Але то така посада, що відчуваю —  буду стирчати на роботі по дванадцять годин. Сестра навіть не подзвонила… Їй усе одно, що з малими."

“Я можу сидіти з ними й далі, скільки буде потрібно”, — відповіла вона. 

Насправді, я хотів, щоб вона написала це. Але це було якось зовсім неправильно. У мене були гроші, я міг найняти няню. Але мені хотілось, щоб сюди приходила Ліка. І діти весь час говорили про неї… 

"Я не можу просити тебе про подібне. У тебе ж своя робота, ну, блог і все таке… Хоча, у мене велика кухня. Ти б могла готувати там, якщо хочеш. Ну і привезти якісь свої штуки."

Думав одне, писав інше, хотів третє. Оце було чітко про мене.

“До речі, відео, де я готувала з дітьми, стало вірусним. Так що оце думаю, може мені справді взяти їх собі у команду? І платити зарплату?” — вона поставила смайлик. 

 "Я буду платити тобі, як няні. Ну, скільки скажеш."

"Тільки не йди." — оце я вже не написав. Дурні думки. 

“Не треба нічого платити, — відповіла Ліка.  — Мені подобається спілкуватися з ними. Я тобі розповідала, що дуже хотіла мати братика або сестричку? Але моя мама за станом здоров’я не могла народжувати, тому вони з батьком і всиновили мене…Так що вважай, зараз я втілюю свої дитячі мрії…”

Я думав, що це буде практично спільне проживання, майже як родина. Ну, хоча, вона ж буде з дітьми тоді, коли мене не буде… Але чи не буде проти Ян? 

"Думаєш, Ян не буде проти? Все ж, одна справа, коли ти кілька разів допомогла, а інша, якщо ти будеш у мене щодня в будні. І часу в тебе буде менше…"

“Ну я спитаю в нього. Але не думаю, що він буде проти. Може й сам захоче колись приєднатися до нас з дітьми…”

Чомусь коли я прочитав це, мені стало якось не дуже приємно. Дійсно, і що я собі надумав. Яке "майже спільне проживання, майже як родина"? Це нічого не значить, вона робить це заради Яна. Допомагає мені, бо я — його друг. 

Чому мені неприємно? Це якось неправильно. Я мав би радіти. Але чомусь не радію. 

"Тобі добре з Яном?"

Це питання я написав швидше, ніж дав собі подумати. 

“Так, він хороший. — відповіла вона. — Веселий, вигадує різні цікаві побачення. А чому ти запитав?”

Знати б, чому я це запитав. Тому що хотів почути іншу відповідь? Певно, так. 

"Я більше не буду ставати між вами, обіцяю".

Логіка в мене була просто… Ну в цензурі таких слів не було. Я ревнував Ліку. Здається, так і було. І це мені не подобалось…