10. Артем. Якісь дивні відчуття

— Твоя сестра повернулась! — заявив Олексій.

Я ледь продер очі. Була сьома ранку, рівно. Так казав мобільний.

— Що?...

— Вона прийшла сьогодні, о пʼятій ранку, хотіла їх забрати! 

— Вона була пʼяна? — я все ж прийняв сидяче положення. 

— Ага. Я сказав, що діти в тебе, вона була не дуже рада цьому. Чекай, що скоро подзвонить, або об’явиться…

— Дякую, що сказав.

Ми розпрощались, і я пішов на кухню, готувати сніданок. Щодо роботи не дзвонили. Я подав резюме в іншу компанію, але звідти теж не було ніяких вісточок. 

Ранок до пробудження малих проходив спокійно. А потім були вмивання-сніданки і все таке. Вони пожвавішали після того, як з ними побула Ліка. 

О девʼятій мені таки подзвонили і запросили на ще одну співбесіду. Питали, чи можу я прийти сьогодні після обіду. Але ця посада була гірша ніж навіть зам у тій великій компанії. Ну, тут я б керував. Але компанія була мала. 

Я написав Ліці, і запитав, чи вона вільна сьогодні після обіду, вона ж казала, що може допомогти. Чомусь зовсім не хотілось шукати няню. Певно, це була лінь.

“Так, без проблем, я можу прийти, — відповіла вона. — На котру годину мені бути в тебе?

"Візьми таксі, я заплачу. Давай в обід? Пообідаємо разом, я щось замовлю, а потім поїду, о першій приїжджай, вийде?"

“Добре, чекай о першій, — вона поставила веселий смайлик. — Знайшла свої дитячі книги і іграшки, візьму їх із собою, може, Маші буде цікаво…”

Я усміхнувся, коли прочитав ці слова. Ну добре, може вона не така вже погана. Я ще вчора зрозумів, що моє перше враження було хибним. Але чомусь це мене все одно напружувало. Може, напружувало навіть ще більше, ніж коли я думав, що вона корислива. 

***

Коли ми пообідали, діти пішли до своєї кімнати, Ліка обіцяла, що почитає їм казку і вони чекали на неї. А вона вийшла проводжати мене в передпокій. 

Я почувався дивно. Навіть не знав, як це описати. Але певно, я маю перед нею вибачитись.

— Пробач. Ну, що казав, що ти корислива.

— Та перестань, я вже це давно забула, — вона махнула рукою. — Мені подобається гратися з твоїми племінниками, так що це для мене не робота, а задоволення. От хочу з ними разом щось приготувати і викласти відео у свій блог, ти не будеш проти?

— А ще тобі мене шкода, я памʼятаю, — хмикнув я. — Пробач, то вже за звичкою. Щодо відео, я не проти. 

 — От і вирвалося ж у мене те “шкода”, — Ліка жартівливо насупилася. —  А ти злопам’ятний!

— Так, — я усміхнувся. — Дуже. Але чомусь вибірково, ну, не щодо всіх. 

Я сказав це якось спонтанно. А потім, коли вдумався в те, що сказав, злякався, що це може звучати якось двозначно. 

— Ну, взагалі ти мені подобаєшся. Тобто… Не в тому сенсі, — я запнувся. — Ти хороша людина, а я був неправий. От. Все. 

Говорив якусь дурню. Що ще за "Ти мені подобаєшся"? Якого біса я це сказанув?

 — Ти мені теж подобаєшся. — сказала Ліка. — Нагадуєш їжачка — з виду колючий, а насправді добрий. Ой, спілкування з дітьми на мене якось дивно впливає, — зареготала вона.  — Вибач за таке порівняння…

— Все нормально, — я кивнув. Не те щоб мені сподобалось те порівняння. Чомусь, коли вона почала говорити, мене це знову засмутило. Вона ставиться до мене, як до якоїсь дитини. Та, певно, я і поводжусь, як дитина, тож заслужив. — Добре, піду…