9. Ліка. Щось важливе

— Просто вирішила тобі допомогти, — сказала я, відчуваючи, як серце починає битися частіше, чомусь так завжди відбувалося, коли він дивився на мене. — А що, не треба було?

— Чому ти вирішила мені допомогти? — він зробив крок вперед, ми були близько, дуже близько. Між нами не було і десяти сантиметрів. 

— Мені стало тебе шкода, у тебе був такий сумний голос, — чесно відповіла я.  Я не вміла брехати, виходило дуже помітно. Відчувала, що зараз він знову розгнівається, адже чоловіки не люблять, коли їх жаліють…

— Шкода, значить… Зрозуміло, — він відвів погляд. 

Я бачила на його обличчі розчарування від почутого. Але більше він нічого не сказав. 

 — Ну, не в тому плані, що шкода, може я не так висловилась, — чомусь я почала виправдовуватись. — Просто сама знаю, як це — коли щось плануєш, і з’являються обставини, які не дають це зробити. Для тебе ж була  дуже важливою ця співбесіда…

— Я, в принципі, знав, що десь так все і вийде. Ну, що мені не дадуть посаду, — Артем дещо сумно усміхнувся. — Вони мені Америку не відкрили. Добре, давай я відвезу тебе додому, поки малі сплять. Чи ти на машині?

Я й справді була на машині, правда, біля його під’їзду були всі місця зайняті, то я припаркувалась  біля сусіднього будинку. 

— Ні, не на машині, — хоч і не любила неправду, але ці слова вирвалися несподівано, і я аж розізлилася на себе за це. Але що сказане, те сказане. 

— Добре, тоді поїхали швидше, — він кивнув і смикнув ручку дверей.

***

Коли ми сіли в машину, то якийсь час обоє мовчали. Я думала про його племінників. Вони були дуже милими і спокійними дітьми, зовсім не розбалуваними, як багато їхніх ровесників. І їли все, що я приготувала, з апетитом, і спати лягли без жодних капризів. Коли я читала їм казку, уважно слухали. Мені здалося, що це були прямо ідеальні діти. От тільки раз, коли мені здалося, що Маша от-от впаде, я зробила швидкий рух, щоб підхопити її, а вона почала плакати. Це було якось неправильно, те, як вона злякалася і прикривала голову руками. Я звісно її обійняла, сказала, що все добре, і вона швидко заспокоїлась. Але мені здалося, що ці діти були залякані. Мабуть, їхня мама била їх… Я не розуміла, як можна так обходитися з будь-якими дітьми, навіть неслухняними. А тим більше з цими, які були дуже хороші. 

— Твої племінники тепер весь час житимуть у тебе? — запитала я. 

— Поки що не знаю. Але найближчий час точно будуть, — він зітхнув. — Сестра… Вона… Я навіть не знаю, де вона зараз. Вона два дні не відповідає на дзвінки. Сусіди сказали, що вона пʼє.

 — Дуже шкода… — я зітхнула. — В таких випадках, здається, позбавляють батьківських прав… Адже інакше вона може будь-якої миті їх забрати. Чи ти думаєш, вона зміниться?

— Певно, я мав забрати її в Київ, може, тоді цього б не трапилось. Її чоловік загинув. Я відправляв гроші, думав, цього достатньо, — зізнався Артем. — Як я позбавлю її прав? Це її діти… А вона — моя сестра. 

 — Треба її вмовити лікуватися, — сказала я. — Є ж реабілітаційні центри… Може, їй допоможуть, і вона зможе знову вести нормальне життя. 

— Ти ж бачиш, яка в мене зараз ситуація. Треба знайти постійну няню. Треба влаштуватись на роботу, — він зітхнув. — Певно, дарма я пішов з заводу, де мене не хотіли підвищувати. Треба було спочатку знайти щось інше. Але я був впевнений, що швидко знайду щось підходяще. Я помилявся. А тепер на мені племінники. 

 — У тебе все вийде, — я поклала руку йому на плече. — Ти завжди можеш розраховувати на нас із Яном. Шукай няню спокійно, я посиджу з малими, скільки треба. Вони зовсім безпроблемні. Думаю, і роботу ти легко знайдеш, не засмучуйся через цю співбесіду. Вони ще будуть потім жалкувати, що не взяли тебе…

— Вони запропонували мені посаду зама, — він зітхнув. — Може, треба було погодитись. Але моя гордість була проти цього. Не хотілось працювати на тих, хто за показниками слабший за мене керівник.

 — Я тебе розумію, — сказала я. — Думаю, ти без проблем знайдеш роботу, може, не в такій великій компанії…

— Той ейчар сказав, що якщо погоджусь на зама, потім можу стати і керівником. Коли люди "звикнуть" і все таке, — він зазирнув мені в очі, а потім раптом простягнув руку до моєї щоки і торкнувся її кінчиками пальців.

Я дивилася йому в очі і не відсторонювалася. Мабуть, це було неправильно. Але мені було добре і спокійно поруч з ним. Здавалося, що від його долоні струменить приємне тепло. Але потім він прибрав руку, і я ніби прокинулася. 

— Війка була… — він відвів погляд. — На щоці. 

— Дякую, — я усміхнулась. — На жаль, у нас в Україні поки що багато старих, ще радянських порядків, коли вважається, що чим старша людина, тим розумніша. От в Англії такого немає. Там без проблем беруть на роботу молодого керівника, якщо він на те заслуговує…

Я говорила про роботу, хоча насправді думала про інше. Артем казав, що в нього є дівчина, я думала зараз саме про це. Чи він кохає її? Хоча це, звісно, була зовсім не моя справа…

Він ще раз подякував і я вийшла з машини. 

Коли підходила до хвіртки, озирнулася і помахала Артему рукою. Треба буде ще якось пояснити батькам, чому я без машини. Скажу, що поламалась… Незважаючи ні на що, я почувалася дивно щасливою. Немов цей день навчив мене чомусь важливому…