8. Роздуми про сенс життя

Артем

Я встав з-за столу і пішов з кухні до передпокою. Відчинив двері і побачив за ними Яна.

— Дивлюсь, ти навіть перевдягнувся. А Ліка все ще не вийшла, — сказав він невдоволено. — Ви тут що, сексом займалися? 

— Що? — перепитав я, насупившись. — Що ти верзеш?

— А те що вона проводить у тебе забагато часу! — вигукнув він. — Я спершу нормально до цього ставився, але бачу, що ти спеціально її затримуєш, щоб вона не проводила час зі мною!

— Я нічого такого не робив! — я і сам підвищив голос.

Хоча червʼячок десь в душі шепотів: "Робив… Ти хотів, щоб вона була тут якомога довше. Ти сам хотів цього, немає сенсу заперечувати це перед собою…" 

 — Тоді чому минуло сорок хвилин від того, як ти приїхав додому, а Ліка все ще тут?

Цієї миті Ліка вийшла до нас, її погляд спинився на Янові.

 — Щр відбувається? — запитала вона. — Ви так галасуєте, ще дітей налякаєте!

— Я не хочу, щоб ти допомагала йому більше. Хай знаходить няню завтра ж, — Ян тепер вже перевів погляд на Ліку. 

— Він шукає, — сказала вона. — Але ще не знайшов. А ти чомусь поводишся як дитина, а не як дорослий чоловік!

Це була не зовсім правда. Не надто я і шукав. Зрозумів, що Ян мав рацію. Мені хотілось, щоб Ліка була тут. Я не хотів нікого наймати. 

— Якщо він приходить, хіба ти не маєш одразу йти? А ви натомість…

В цю мить до передпокою таки зазирнули Саша і Маша.

— Ліко, ти що, вже йдеш? — запитав Саша. — Ти подумаєш щодо того, що запропонувала Маша? Ну, про нашу маму… Щоб ти нею стала? — це були найдовші його фрази за весь час, що я чув. Він поглянув на Ліку з надією.

Ліка підійшла до них і поклала руки їм на плечі:

 — Я вас дуже люблю, — сказала вона. — Ми неодмінно щось придумаємо, добре?

Вони обійняли її, а я стояв, як заворожений. Бачити їх разом було якось особливо приємно. Знову це відчуття, ніби в мене є родина… Я думав, що більше такого не відчую. Але весь момент збив мій друг:

— Ліко, — Ян схрестив руки на грудях. — Ходімо. 

Ліка поглянула на мене, немов вибачаючись. 

— Дякую за вечерю, — сказала вона. — Завтра я прийду вранці. 

— І я тобі дякую, — я намагався говорити максимально нейтрально, хоча зараз всередині була ніби якась буря. — До завтра.

Ян підтиснув губи, але більше нічого не сказав. 

Ліка погладила дітей по голівках, щось їм прошепотіла і пішла до дверей, а Ян рушив за нею…

***

Коли вона пішла, діти дуже засмутились. Я спробував їх відволікти і пояснив, що вона прийде завтра, хоча сам сумнівався в цьому. Якщо Ян буде так категорично проти, що їй залишиться? 

Чомусь від всього цього мені було дуже кепсько на душі. День ще на роботі не задався. Новий "начальник" вирішив показати, що він начальник, і не прислуховуватись до моєї поради. Але зараз я зовсім не думав про те.

В голові була тільки Ліка і те, як Ян говорив з нею. Командним тоном, ніби вона його собачка.

Я зайшов у телеграм вже майже опівночі, коли лягав спати. Ліка спочатку була не в онлайні, але майже одразу теж зʼявилась, і моє серце чомусь забилось частіше.

Ми з нею не листувалися "просто так", але зараз у мене було бажання написати їй.

"Чому не спиш?" — запитав я.

Хотів запитати, чи вона в порядку, та сказати, що Ян був неправий, але це все, певно, тільки погіршило б ситуацію, тож я не зробив цього. 

“Не знаю, — відповіла вона. — Чомусь не спиться…”

Цікаво, вона зараз з ним? Чомусь від цієї думки мені стало ще більш кепсько. 

"Ти в порядку?" — все ж не зміг втриматись і запитав…

Ліка

Я лежала в ліжку і дивилася в стелю, а сон все чомусь не йшов. Думала про своє життя, про те, що в дитинстві я мріяла зробити щось важливе, врятувати якихось людей, винайти ліки від невиліковної хвороби, чи написати книгу, яка б прославила мене навіки. А коли я стала дорослою, то зрозуміла, що живу в рамках, які не дозволяють бути “не такою, як усі”. 

І це було не так через сварку з Яном, ми з ним, зрештою дійшли спільної думки. Це було через моє власне невдоволення собою. Я не хотіла бути просто дурненькою багатою дівчиною. У мене було бажання щось змінити у своєму житті. 

“Я могла б справді всиновити тих дітей”, — думала я. Але розуміла, що ніхто мені цього не дозволить, бо я не заміжня, а ще не маю якоїсь постійної роботи, не маю власного житла… Все-таки я була зараз залежною від батьків. Мені треба було знайти роботу, житло, стати самостійною. Тоді Артем мене поважатиме…

Стоп, чому я думаю про Артема? Я мала б сказати: “Ян мене поважатиме….”

Саме цієї миті й прийшло те повідомлення. Дивно, але ми ніби синхронізувалися з ним: у той час, коли я думала про нього, він теж згадував про мене…

“Так, все гаразд, — відповіла я. — Думаю про сенс життя. Смішно, правда?”