8. Артем. "Чому ти сьогодні приїхала?"

Чомусь я відчував хвилювання. Як так вийшло, що Ліка почула всю цю розмову? Навіть не це, як вийшло, що вона зараз приїде сюди?

— Артеме, тобі точно треба їхати? — Саша своїми малими пальчиками вхопився за край рукава піджака. 

— Я постараюсь не дуже довго, — я погладив малого по голові. — Але Ліка — хороша, вам з нею має сподобатись. 

У двері подзвонили раптово. Я одразу ж відчинив їх і впустив Ліку. 

— Привіт, дякую, що приїхала, — мені було якось трохи незручно перед нею. Не хотів, щоб вона знала про цю сторону мого життя, вона не така яскрава і красива. Вона показувала мою вразливість. 

 — Привіт, немає за що, я люблю дітей, — сказала вона. — Завжди хотіла мати братика чи сестричку, але не склалося…

— Сашо, піди розбуди Машу, я вас познайомлю з Лікою, — звернувся я до малого.

Той кивнув і пішов, а я тим часом поглянув на Ліку:

— Їхня мама, моя сестра, не виходить на звʼязок, — я зітхнув. — А сусіди сказали, що вона стала багато пити. Я постараюсь знайти няню найближчим часом. 

 — Добре, — вона кивнула. — Шкода їх. Не хвилюйся, я можу приходити щодня, до того часу, поки не знайдеш няню. 

Хотілось запитати, чому вона робить це. Але, певно, просто вона не така погана людина, як я думав. Це — нормально. Може, вона дійсно любить Яна? Або це все ж такий хитрий план втертись мені в довіру, щоб таки стати дружиною багатія і спадкоємицею?

— Дякую, — все ж відповів я. — Тоді я піду, постараюсь недовго, — я дістав з гаманця одну з карток. — Замовиш щось на обід, я не встиг нічого приготувати, забрав їх вночі. Пароль пришлю в повідомленні. Давай обміняємось номерами про всяк випадок.

— Можеш не залишати картку, у мене є гроші. А свій номер зараз тобі продиктую….

— Ні, я наполягаю, — я все ж всунув картку їй в руки. Коли торкнувся її, щось ніби легеньким струмом вдарило. Що в біса відбувається? — Це мої племінники, і я відповідаю за них. Добре, я побіжу. Дякую.

Протараторив це все і просто втік, не давши їй і слова сказати. Це була максимально дивна розмова.

На співбесіду приїхав навіть завчасно. Зараз подумав, що, може, дійсно раз мене викликали, то я можу її отримати. Треба було постаратись в будь-якому разі. 

***

— Скільки вам років? — ейчар ще раз перевів погляд з мого резюме на мене.

Ось і той самий момент, через який я вже декілька разів пролітав з прийняттям на роботу. 

— Тридцять один, — відповів спокійно і твердо. 

Свій вік я змінити не міг, як би не хотів. 

— Дуже шкода, але змушені вам відмовити. Розумієте, у вас би всі менеджери-підлеглі були старші, а це створює не дуже приязну атмосферу в колективі… Якби не на керівну посаду, ми б залюбки вас узяли, спершу б попрацювали начальником відділу чи заступником, тоді б стали керівником, у такому разі люди б це добре сприйняли… 

— Зрозуміло, — я кивнув і встав. — Ну, дякую за відвертість. 

Мене злило, що на посаду візьмуть когось старшого, але з великою вірогідністю гіршого  спеціаліста, ніж я. 

 — Подумайте, можливо, вам підійде той варіант, про який я говорив, — він уважно подивився на мене. — Якщо підійде,  будемо вас чекати. 

— Дякую, — стримано відповів я і вийшов з кабінету…

***

Коли вже повертався додому, настрій все ще був кепський. Ця несправедливість мене вбивала. Я знав, хто ще претендував на посаду. Тридцятисемирічний Жданов, який мав гірші показники за мої, і тридцятишестирічний Мірошниченко, який взагалі підозрювався в корупції на попередньому місці роботи. І посаду отримає хтось із них. А мені, якби я погодився на посаду зама, довелось би прислужувати комусь із них. Ні, я не хочу так опускатись… Клятий вік!

Коли підійшов до дверей, вирішив постукати, бо якраз був обідній час, діти могли спати. Якщо Ліка, авжеж, з ними впоралась. Хоча вона жодного разу не подзвонила, а мене не було чотири години. 

За хвилину двері відчинилися, на порозі стояла Ліка.

— Малі якраз заснули, — сказала вона. — Все було добре, ніяких проблем не виникло, то я й не дзвонила, щоб тебе не відволікати. Як пройшла співбесіда?

— Як завжди, сказали, що я за віком годжусь тільки в зами, — я намагався зробити байдужий вираз обличчя, але хтозна, наскільки добре в мене вийшло, актором я був таким собі.

 — Тобі треба замінити документи, — сказала вона. — Додати собі кілька років, а що, це гарна ідея… Тільки як це зробити?

— Ти кажеш так, ніби вони паспорт не перевіряють, — я трохи насупився.

— То в паспорті замінити, наприклад, сказати, що загубив… Хоча зараз все є в Дії, не вийде обвести їх навколо пальця, — вона зітхнула. 

Я дивився на неї і не міг зрозуміти, чому вона ніби дійсно щиро переживала за мене. Мені не вкладалось це в голові. 

— Ліко, — я зазирнув їй в очі і ковтнув слину. — Чому ти сьогодні приїхала?