7. Сумніви і сподівання

Артем

Після клятого листування довго не міг заснути. Ліка відповіла дуже дивно. Написала "Добраніч, Артеме, ти не маєш почуватися винним ні в чому ..” І що це мало означати? Авжеж, я винен, що думаю про неї. Бо вона — дівчина Яна, мого друга. Тут мені немає ніяких виправдань. 

Заснув тільки тому що треба було поспати, бо попереду були вихідні, на яких я мав якось розважити дітей і спробувати знов додзвонитись до сестри чи її знайомих. 

Власне, саме так ранок і почався. Я обдзвонював всіх своїх знайомих в Білій Церкві. Врешті-решт дізнався, що вчора Настя прийшла ночувати додому. Може, сьогодні, як проспиться, передзвонить? 

Поки в мене вихідні можна було зʼїздити до неї ще раз, але… Все ж я з дітьми. А Ліка прийде в понеділок. Якщо Настя в ненормальному стані, я б не хотів, щоб діти бачили її. І взагалі… Зараз коли я думав, що їх треба повернути, я чомусь відчував внутрішній супротив.

Але коли діти прокинулись, вони не дали мені і далі хандрити. Вмивання, сніданок, прогулянка, потім ми зайшли в ТЦ, я купив їм ще речей. Вони виглядали щасливими, особливо, коли я зводив їх в дитячу кімнату. Хоча, щасливими вони були поки я сидів і спостерігав за ними. А коли хотів відійти в супермаркет, Маша впала в істерику. 

 — Артеме, ти підеш і не повернешся! — плакала вона. 

— Чому ти так думаєш? — я обійняв малу. — Я просто хотів купити продукти, поки ви будете гратися. Я не залишу вас самих, обіцяю.

 — Ми підемо з тобою! — вона міцно тримала мене за руку. 

— Ну, добре, — я усміхнувся. — Давай тоді я почекаю на вас тут. Пограйтесь ще, а потім підемо разом, домовились?

Вона швидко заспокоїлась і пішла до інших дітей.  Але весь час озиралась і перевіряла, чи сиджу я на місці.

Я подумав, що треба буде дати Ліці ключі. Десь у мене була друга пара…

Коли ми вже приїхали додому з супермаркету, мені подзвонила Аня.

Діти якраз розбирали їжу з супермаркету, точніше, шукали смаколики, які ми купили, в трьох пакетах. Я вийшов з кухні і відповів:

— Алло? 

— Ти десь зник, не дзвониш, нікуди мене не запрошуєш, — трохи ображено сказала вона. 

— У мене діти. Я казав тобі. Племінники. Через це часу зовсім мало, — я зітхнув.

Подумав, що зараз, можливо, був би вдалий час запропонувати їй знову посидіти з ними. Але в цю мить мені цього вже якось не дуже хотілося. 

  — Чому ти не відвезеш їх назад до матері? Вона що, рада їх сплавити на тебе? Ти не повинен бути таким дурним, вона їх народила, хай вона ними й займається! — почала виказувати Аня. 

— Але вона не займається, Аню, — я підтиснув губи. — Пробач, я зайнятий, пізніше зідзвонимось, — і відбив виклик.

Гнівався дуже сильно. Хоча, в чомусь вона мала рацію. Вона не була зобовʼязана допомагати мені. 

Серце билось дуже швидко. Чомусь я все одно засмутився. Хоч і думав, що не буду засмучуватись…

***

Коли Ліка приїхала зранку, діти ще спали. Я відчинив їй двері. Сьогодні мав бути мій перший робочий день на тій посаді, від якої я спочатку відмовився. 

Ще було півгодини часу до виходу, треба було хоч кави випити. 

Ліка  була в легкій синій сукні. яка їй дуже личила. Вона радісно усміхнулась, побачивши мене:

— Як настрій у перший робочий день? Хвилюєшся?

— Ну, за роботу не дуже хвилююсь, я знаю свою справу. Хоча, можуть ставити палиці в колеса, — я пройшов на кухню разом із Лікою і врубив кавомашину, поставивши чашку. — Зараз випʼю ще кави, бо спав погано, туди-сюди і піду…

Ліка 

 — А чому ти погано спав? — запитала я.  Він дійсно виглядав блідим, під очима були кола. 

— Сестра так і не передзвонила. Хоча мої знайомі казали, що бачили її, — він зітхнув і поставив другу чашку в кавомашину, а потім разом із кавою сів навпроти мене. Запамʼятав, що я пʼю лате, з того кафе…

 — А ти сам їй не хочеш подзвонити?

— Я дзвонив, само собою дзвонив. Щодня. Вона ігнорує виклики. А до того була взагалі недоступна. Ну, у неї таке бувало. Я думав, вона тоді просто була зайнята і забувала передзвонити. А тепер думаю, що вона не хоче говорити зі мною пʼяна, — відповів Артем, відпиваючи каву. — А ще моя дівчина ігнорує мою ситуацію… Все якось навалилось. 

 — Зрозуміло… Може, тобі варто буде колись поїхати до неї і спробувати поговорити віч-на-віч? 

— Туди їхати декілька годин. Це хіба що на наступних вихідних або вночі. Але ж я не поїду з дітьми вночі… Та й взагалі, не хочу, щоб вони знову бачили її пʼяною. Вона, здається, і била їх. Я не знаю, якою буде їхня реакція, коли вони побачаться. І чи зможу я їх просто віддати, особливо, знаючи, що там може відбуватись після цього? Навряд. Хоча, Аня сказала, що я маю їх просто віддати, — він зітхнув.

— Може, якщо вона так і не об’явиться, на вихідних поїдь сам, а я побуду з малими? — запропонувала я.  — Просто з’ясуй ситуацію, раптом вони взагалі їй не потрібні? Тоді доведеться щось вирішувати…

— Я і так дуже багато звалив на тебе. Якщо ти будеш тут і в будні, і ще й в вихідний, це, певно, буде занадто. Я мав знайти няню… Але вони так привʼязались до тебе, — він зазирнув мені в очі. — Але, мабуть, треба буде це припинити. Неправильно це. Ти не маєш через це позбавлятись вільного часу.