4. Артем. Моє таємне місце

День виявився важким. Співбесіда ніби пройшла добре, але я все одно не надто сподівався на позитивне рішення. Мені терміново треба була перезарядка і я знав тільки одне місце, де почувався краще в таких ситуаціях.

Ця кафешка працювала тут ще з моїх студентських років. Недорога, але з дуже великими панорамними вікнами. 

Людей тут було небагато, особливо в четвер. Співпало, що і співбесіда, і моя "перезарядка" випали на один день.

 Але коли я пішов до свого улюбленого столика за колоною перед вікном, то здивувався: там сиділа моя нещодавня знайома, Ліка. 

Вона обернулась, ніби відчувши, що я дивлюсь на неї. 

А коли побачила мене, то її обличчя відразу немов закам’яніло.

 — Добрий день, — привіталась холодним тоном. 

— Скоріше, вечір, — відповів тим самим тоном, а потім взяв і сів навпроти неї, за свій столик. А що, чому я маю порушувати традицію? — Це мій столик. Я щочетверга за ним сиджу.

 — На ньому немає таблички, що ти його приватизував, — хмикнула вона. 

Я вже хотів щось відповісти, але задзвонив мій мобільний. Я дістав його і побачив, що це сусід сестри. З одного боку, відповідати при Ліці не хотілось, а з іншого… Мало, що там могло трапитись.

— Алло?

— Привіт, Артеме, — сказав Олексій. — Тут, здається, у Насті проблеми…

— Вона знов пʼє? — я зітхнув. — Де малі? 

 — Зараз моя дружина їх забрала до нас, бо Настя могла піти ввечері і залишити їх самих на цілу ніч. То, може, ти приїдеш поговориш із нею? Є ж якесь лікування, я не знаю…

— Дякую, що подзвонив. Я приїду завтра ввечері, можете приглянути за ними? Знайду тут няню. Мене вже дістали вибрики Аріни. 

 — Так, звичайно, приглянемо, з ними небагато клопоту, — відповів Олексій. — Просто шкода, що така в них мама непутяща…

— Дякую ще раз, — сказав, а потім ми попрощались.

Я майже забув, що сиджу за столиком з Лікою, тому коли знову побачив її, навіть трохи розгубився.

— Чому ти в цьому місці? Вистежила мене?

 — Звідки в тебе скільки агресії? — запитала вона, ледь підтиснувши губи. — Особливо зважаючи на те, що я ніяких приводів не давала, нічим тебе не зачепила. Хіба що справді, Яна до мене ревнуєш? Може, він тобі подобається не просто як друг?

— Що ти таке мелеш? — я насупився. — Він — мій друг ще з універу. Ми багато через що пройшли разом. Я просто не хочу, щоб якась дівчина використала його, як… — я обірвав себе на півслові, нема причин розповідати їй про моє життя.

 — У нього що, була дівчина, яка його використала? — Ліка запитально поглянула на мене. 

— У нього ще не було. І я б хотів, щоб і далі не було. Сказав же, він — мій друг, — я зітхнув. 

 — Послухай, я вже казала і повторю ще раз — у моїх батьків вистачить грошей, щоб забезпечити не лише мене, а ще й моїх дітей, а може, й онуків. І хоч ти й вважаєш, що це фікція, але вони реально люблять мене, як рідну. А крім того, я ще й сама непогано заробляю на своєму блозі…

— Ти закохана в Яна? — я зазирнув їй в очі. 

Вона раптом ледь почервоніла.

— Як я можу бути закохана, якщо ми тільки недавно побачились? — запитала вона. — Ну, ми були знайомі й раніше, але це було в дитинстві, тож не рахується… І взагалі, це не має тебе обходити…

— А мене обходить, — вперто сказав я. — Ян колись дуже допоміг мені. І я не хочу, щоб йому було погано. Сказав же, він — мій друг. І ти не відповіла на інше моє питання. Чому ти в цьому місці? За цим столиком?

Мене дійсно хвилювало це, бо це було моє "таємне" місце. І я не хотів його змінювати…