3. Ліка. Повернення додому

Вже коли ми сиділи в машині, я не втрималась і сказала Яну:

 — Твій друг якийсь дивний…

— Щось ви одразу не знайшли спільну мову, — він винувато посміхнувся. — Ну, Артему коли щось стукне в голову, він впирається. Може, трохи ревнує, що тепер я буду мало часу проводити з ним і багато з тобою.

Я хотіла розповісти Янові, що Артем вважає, що я полюю на його гроші, але подумала, що це виглядає, ніби я скаржусь і хочу посварити їх. А мені не хотілося виглядати в його очах вічно невдоволеною. Тому просто кивнула головою:

— Мабуть, ревнує… А що, у нього немає дівчини, що він з тобою час проводить?

— У нього ще в універі були дуже серйозні стосунки, він збирався одружитись з однією дівчиною, але тоді він ще був "ніхто", ну, він же сирота, їх з сестрою ростив вітчим. Його дружина, їхня мама, померла, коли народжувала четверту дитину. Ну, вітчим поїхав жити в Польщу з молодшими, рідними доньками. А Артем і його сестра Настя залишились тоді в Білій Церкві. Точніше, Артем вже тоді вчився в Києві, а сестра його не вступила до універу…

— Мабуть, ця дівчина не кохала його, раз не вийшла за нього заміж через те, що він сирота, — сказала я. — То й добре, що не зв’язав своє життя з такою меркантильною особою. 

— Та так, — він кивнув. — Але тоді це його підкосило. Ми ж разом вчились. Тільки я на контракті, а він — на бюджеті. Був найкращим студентом універу і все таке. Батько часто ставив його мені в приклад, мене це навіть дратувало… Але потім ми сильно подружились. Він часто був у нас вдома, ми майже як брати. 

 — Це добре — мати такого хорошого друга, — усміхнулась я. — У мене теж є дві кращі подружки, ми дружимо ще зі школи, я вас обов’язково познайомлю. 

А про себе я подумала, що тепер розумію, чому Артем такий зациклений на грошах. Ну що ж, постараюся просто ігнорувати його закиди. Так буде краще для всіх…

— Залюбки познайомлюсь з твоїми подругами, — він припаркував машину біля воріт батьківського будинку, а потім торкнувся моєї долоні і зазирнув в очі. — Ліко, ти мені дійсно дуже сподобалась. Не тому, що нас хочуть звести наші батьки. 

— Ти мені теж, — я не кривила душею, кажучи це. Він був добрим, легкої вдачі, це я вже зрозуміла, а ще ставився до мене ввічливо, не переходив одразу до рішучих дій, як траплялося з деякими хлопцями в Англії, коли я ходила на різні вечірки. Ну. от лише з другом його ми не зійшлися характерами, але ж не буває все в житті ідеально… Сам Ян же цілком мене влаштовував. 

Він раптом усміхнувся і подався вперед, торкаючись моїх губ. Я не очікувала цього, особливо в момент, коли думала про його друга.

Але відповіла на поцілунок, правда. він тривав не дуже довго. Все ж, це був наш перший поцілунок. 

 — Дякую за гостинність, і що доставив мене додому, — сказала, дивлячись у його блакитні очі. 

— Побачимось завтра? — він трохи стиснув мою долоню. 

— Так, я не проти. Кудись сходимо?

— Можна в кіно, я підберу фільм. Які жанри ти любиш? Може, є щось, що хочеш подивитись?

— Та мені все подобається, ну хіба окрім тих фільмів, де є надмірна жорстокість. Обери сам, на твій смак…

— Добре, — він усміхнувся і коротко чмокнув мене в губи. — Тоді до завтра? Білети пришлю…

***

Батьки за вечерею допитувалися, чи добре я провела час з Яном. Я бачила в їхніх очах, особливо у матері, не просто інтерес до мого життя, але й сподівання на те, що у нас все складеться, і родинний бізнес буде в надійних руках. 

Коли я вже пішла до себе, то чомусь довго не могла заснути. Лежала на тому самому ліжку, на якому спала ще в шкільні роки, дивилася на старі плакати з моїми улюбленими на той час музичними гуртами. Я ще не встигла навести лад у кімнаті після свого приїзду, і вона залишалася такою ж, якою була в мої шістнадцять. Лежала і знову й знову прокручувала в голові спогади про сьогоднішній день. І не лише про сьогоднішній. 

Я думала і про те, як випадково зустрілась з Артемом позавчора, на наступний день після свого приїзду додому. Батьки з нагоди закінчення універу подарували мені машину. І я вирішила покататись на ній. Права в мене є, а от великого водійського досвіду немає, тож я невдало припаркувалася і пробила шину. Стояла біля автівки вся в сльозах, треба було викликати батька, він би приїхав і допоміг, але потім постійно жартував би з мене, а цього так не хотілося…

І тут на узбіччі зупинилася інша автівка, з неї вийшов молодий чоловік і допоміг мені поміняти колесо. Я ще тоді подумала, що він дуже людяний, бо ж скільки водіїв байдуже проїхали повз, один він зупинився. А потім, коли все було готово, сів у своє авто і поїхав, сказав, що поспішає. Я теж вирушила додому, не знаючи про нього нічого. крім імені. 

Мабуть, тому мені було так погано на душі, що чоловік, якого я вважала хорошим, проявив сьогодні не найкращі свої якості стосовно мене. Але в чому я була винна? Що не так зробила? Коли моя біологічна матір відмовилася від мене, то це ж була не моя провина? Мабуть, мені все ж треба було розповісти про це Яну. Він би поговорив зі своїм другом… Але чомусь я знала — не поговорю. Нічого не скажу йому ні про нашу першу зустріч, ні про розмову у нього вдома. Буду мовчати, як риба…