3. Випробування племінниками

Ліка

 — Мені сподобалось це місце, — вперто сказала я. — І повторю, на ньому не написано, що воно твоє. Тож твої претензії якісь дитячі…

— На наступний четвер я його забронюю. На шосту. Це мій ритуал, я завжди сюди приходжу в четвер, — не знаю, чому він раптом став таким відвертим. Я бачила, що він до цього хотів відштовхнути мене, йому же теж не подобається моя компанія, тож хай йде собі…

— А я, може, теж хочу тут сидіти в четвер. І теж о шостій, — для мене це вже була справа принципу — поставити його на місце. 

— Твій хлопець в курсі, що ти ходиш по ресторанах сама? Ще й займаєш чужі столики, — він схрестив руки на грудях.

— У нас не домострой, щоб дівчина не могла сама ходити в ресторан, — відрізала я, відчуваючи, що ладна зараз врізати йому, так він мене бісив. — А якщо ти так вважаєш, то я не заздрю твоїй дівчині… І столик не твій, за ним хто хоче, той і сидить! 

Я різко махнула рукою, так, що майже порожня склянка з соком, яка стояла переді мною, впала і розбилась від цього руху. 

Я розгубилась і почала збирати скалки, аж раптом відчула різкий біль і скрикнула:

— Ай!

— Яка ж ти безтолкова… — пробурмотів він, вставши з-за столу і схопивши мене за руку. 

Витягнув маленьку скалку, промокнув ранку серветкою, а потім несподівано подався губами до мого пальця і подмухав на нього, немов я була дитиною. 

А коли трохи відсторонився, то зазирнув мені в очі.

 Я була спантеличена. Кліпала очима і, здається, не знала, що сказати. Просто не очікувала від нього такого… 

— Дякую, — пробурмотіла, притискаючи руку до грудей. 

Артем відвів погляд і підтиснув губи. Все ж, схоже, я дійсно бісила його.

— Мабуть, я піду, — сказала, підводячись з-за столика. — Не хвилюйся, у четвер о шостій не буду сюди приходити. 

— Я не можу тобі заборонити. Хочеш — приходь. Ти маєш рацію, це не мій особистий заклад, — він зітхнув. 

— Але тобі буде неприємно мене бачити… Я ж забираю у тебе друга…

— Не ображай його, та й все, — Артем дістав пару купюр і поклав на столик. — Тоді в мене не буде до тебе ніяких претензій.

— З чого ти взяв, що я його ображатиму? Він дуже хороший! — сказала я.   — Але не бійся, що я буду налаштовувати його проти тебе. Я такого не люблю. Дружіть скільки завгодно, я у ваші справи не втручатимусь!

— Добре, — він кивнув. — Може, ти маєш рацію. У мене просто, окрім Яна, немає близьких друзів. Навіть того разу якось все пройшло не так, як я собі уявляв. 

— Він розповідав мені про тебе, казав, що ти дуже важлива людина для нього, — мені захотілося підбадьорити Артема, бо зараз він дійсно виглядав самотнім. — Я буду рада теж стати твоїм другом, ну, звичайно, якщо ти захочеш. Нав’язувати свою компанію, звісно, не буду…

— Головне після весілля не забороняй йому і далі тусуватись зі мною, тоді все буде добре, — Артем усміхнувся. — Добре, мені треба їхати додому, бо завтра зранку їхати за місто за племінниками.

— Не буду забороняти, — я теж усміхнулась. — Передавай привіт племінникам! Я теж піду додому, візьму таксі, бо чомусь тепер страшно сідати за кермо, після тієї пригоди з колесом…

— Можу завезти, ну, до самого будинку, певно, не буду підвозити, щоб Ян не приревнував. 

— Добре, я не проти, — несподівано для себе сказала я, хоча й хотіла подякувати і відмовитись. — Підвезеш до супермаркету, там мені недалеко додому. 

Він кивнув і ми пішли до його машини.

— Як пройшла твоя співбесіда? — я раптом згадала про ту розмову, коли вже сиділа в машині. 

— Не знаю, ніби нормально, — він знизав плечима. — Але на посаду я не сподіваюсь. Вік надто малий. Мені це одразу сказали. Якби було хоч тридцять пʼять, було б легше.

— А раптом все ж візьмуть, — усміхнулась я. — Завжди може трапитися щось несподіване. 

— Ага, як ця наша зустріч за моїм столиком, — він теж усміхнувся, ми якраз підʼїхали до будинку моїх батьків. Я сказала адресу, але він не зупинив десь раніше, а довіз прямо сюди, а я й не помітила…

— Так, це було дуже несподівано. Але я рада, що ми зустрілися, — сказала я. 

— Я ходжу туди кожен четвер, о шостій, — він зазирнув мені в очі.

— Запам'ятаю, — я усміхнулась. — Дякую, що підвіз! Яну не скажу, а то й справді приревнує…

— Так, хай ресторан і твій палець будуть нашою маленькою таємницею, — погодився він. — Бувай, Ліко. 

— Бувай! — я вийшла з машини, причинила дверцята і помахала йому рукою. Коли підійшла до хвіртки і вже зібралася увійти, повернулася, і ще раз глянула на Артема. Він теж дивився на мене і від цього мені стало якось легко на душі…

 Артем

Дорога в Білу Церкву зайняла не так багато часу, бо вже було доволі пізно. Малі були сонні і не надто розуміли, що відбувається, але у нас з ними завжди були плюс-мінус нормальні стосунки, тож в мою машину вони сіли без проблем.

Настя слухавку так і не взяла, хоча я дзвонив їй разів сто.