2. Артем. Дівчина з траси

Я впізнав її одразу. Дівчинка, яка пробила шину при розвороті, це ж якою неуважною треба бути, щоб пропороти колесо бордюром?

Красива, ще тоді я зауважив, що вона дуже красива. Але такі от красуні часто зовсім порожні. З ними нудно. Та і вік в неї певно до двадцяти. А мене малолітки не цікавлять, від таких одні проблеми. А мені зараз не потрібні зовсім ніякі проблеми. 

Аня психувала тоді, що я запізнився. Але психувала б ще більше, якби дізналась, що я тоді розлігся в костюмі прямо на землі, щоб поміняти кляте колесо. Але номер її я тоді не взяв, тож це не вважається "зрадою". А дивитись на красиве ніхто не заборонить. 

Все це пронеслось в голові буквально миттєво.

Я думав, як краще "подати" цю інформацію, і чи варто взагалі подавати її Яну. Він мені вже розповідав про свою "наречену, яка скоро приїде з-за кордону", від якої він просто в захваті. 

Може, краще промовчати. Хоча, з іншого боку, між нами нічого такого не було. Я навіть номер її не запитав, тож все має бути нормально. 

— Привіт, я Артем, дуже приємно, — я вирішив сам задати тон, показати, що нам краще грати повних незнайомців, ні до чого Яну зайві переживання. 

— Привіт, мені теж дуже приємно, — відповіла Ліка. Я знав її імʼя, вона вже казала мені.

 — Ліко, це Артем, мій друг, — взяв ініціативу в свої руки Ян. — Артеме, це моя наречена Анжеліка. 

 — Можна просто Ліка, — сказала вона, поглянувши на мене величезними сірими очима. 

Лялька. Вона виглядала просто як красива і дурна лялька. Чомусь я відчув легке роздратування від того, що вона "захомутала" мого друга. Він казав, що вона прийомна дочка друзів його батьків. Жебрачка з притулку, певно, їй хочеться його грошей. А сама натомість фліртує з чоловіками на дорозі… Як зі мною.

— Дуже приємно, — я намагався, щоб мій голос не звучав надто фальшиво, але не знав, чи вийшло. 

— Ходімте вип’ємо за знайомство, — сказав Ян, беручи Ліку під руку, немов демонструючи цим, що вона — його власність. 

Я лише закотив очі. Ніби мене може зацікавити якесь дрібне меркантильне стерво? Особливо після мого попереднього досвіду… Ні, більше в мене не буде ніяких серйозних стосунків. Ніколи. Тільки коханки, для сексу. Можна постійні, як Аня. 

Вечір проходив більш-менш спокійно. Але коли Ян залишив нас із Лікою наодинці, я все ж не зміг втриматись:

— Якщо хочеш його грошей, краще відступись.

— З чого ти це взяв? — вона здивовано поглянула на мене. 

— Я знаю, що ти — прийомна, — відповів я коротко. Я і сам був прийомним, жив з вітчимом, коли померла мати. А потім вітчим з молодшими доньками переїхав до нової жінки в Польщу, а нас із Настею залишив в Білій Церкві, бо ж ми вже були "дорослі".

— У моїх батьків купа грошей, і я їхня єдина донька, хоч і прийомна, — відповіла Ліка вже роздратовано. 

— Ти їм не донька, це все фікція, — я знизав плечима. — Загалом, думаю, ти мене почула. 

Саме цієї миті повернувся Ян. Ліка, не дивлячись на мене, підійшла до нього і сказала:

— В мене голова болить, можеш відвезти мене додому? 

— Голова? — Ян здивовано поглянув на Ліку. — Ніби ж усе було добре, я так давно хотів познайомити вас…

Я вже хотів вставити свої пʼять копійок. Навіть думав сам відвезти її і ще більш прямо пояснити, чому їй краще покинути мого друга, але розумів, що це буде надто різко… Та й телефонний дзвінок відволік.

Коли я побачив, хто мені дзвонить, одразу відчув хвилювання. Буквально три дні тому я відправив резюме на посаду замкерівника цілого промислового концерну, але не надто сподівався на те, що мене запросять. Хоча, може, вони телефонували, щоб відмовити остаточно, хто їх знає? Я заздалегідь знав, що мій вік їх не надто влаштовував…

— Я відповім, добре? Це по роботі, — сказав Яну і прийняв виклик.

— Доброго дня, це Артем Мельник? Ми ознайомилися з вашим резюме і хочемо запросити вас на співбесіду, — почувся у слухавці приємний жіночий голос. — Буде вам зручно прийти завтра на десяту ранку?

— Добрий день, так, це я. Буду на десяту, дякую за запрошення, — я не міг повірити своїм вухам. 

Ні, ну я не зможу виграти конкурс. У мене зовсім не було звʼязків. І цей клятий вік… Чорт. Але приємно, що вони запросили мене.

Коли розмова завершилась, я поглянув на Яна:

— Памʼятаєш, я казав тобі, що по приколу подався в виробничий державний концерн на посаду зама? З нашою корупцією і дурними поглядами на те, що керівники мають бути старими, я думав, що мені навіть до співбесіди не дійти… 

 — Це звідти дзвонили? — запитав він з подивом в голосі. 

 — Ага, — я кивнув. — Ну, співбесіда ще нічого не означає. Може, набрали для кількості, а правильна людина вже давно вибрана і виграла все до конкурсу.

 — Все одно це значить, що на тебе звернули увагу. Ти у нас далеко підеш, я давно тобі це казав, — він поплескав мене по плечу. 

— Згадай, як мене не хотіли і на моєму заводі підвищувати через вік. Цей ейджизм — ще та фігня, — на емоціях я майже забув про кляту дівку. Але ось вона знову потрапила в поле зору і наші погляди зустрілися.