1. Ліка. Знайомство з другом нареченого

Ян галантно відчинив переді мною дверцята машини:

 — Ласкаво прошу, подивишся, де я живу, — сказав він. 

Я вийшла з авто і роззирнулась навколо. Це був дуже сучасний будинок зовсім недалеко від центра міста. 

— Батько подарував мені цей дім, коли я почав керувати київським філіалом, — продовжив він, заводячи мене всередину будинку. — До речі, скоро має приїхати і мій друг, про якого я казав. Якого я хочу зробити свідком на нашому весіллі.

— У тебе дуже затишно, — сказала я. — Я думала, в чоловіків, які живуть самі, удома більший безлад…

Усміхнулася, даюи розуміти, що жартую. А то раптом образиться, що я вважаю його нечупарою. Ми ще не були настільки близько знайомі, щоб розуміти одне одного з півслова. У нас ще все попереду.

— Ну, це не зовсім моя заслуга, — він засміявся. — Прибиральниця приходить два рази на тиждень. Бо в мене ані часу, ані особливого бажання займатись цим немає. Та й взагалі, якщо є гроші, то нащо заморочуватись? 

 — А моя мама не бажає найняти прибиральницю, хоча тато їй і пропонував не раз, — відповіла я. — Каже, що не хоче, щоб чужа людина вешталася в її домі. То сама все драїть, уявляєш?

— Ти ще не хочеш зʼїхати від них? Ти зараз ще навчаєшся? Ніби, магістратура, так? — уточнив Ян.

— Вже закінчила навчання, — я кивнула. — Тато наполягав, щоб я вчилася за кордоном, мовляв, там краща освіта, але я не захотіла після навчання залишатися в Англії. Удома краще. Від батьків, може, й хотіла б з’їхати, та  мені якось незручно, я ж тільки повернулася, мабуть, треба трохи почекати…

— Зрозуміло, — він кивнув. — Може, це і правильно… В Англії суворе навчання, особливо на факультетах з бізнесу. Ти була на туристичному, наскільки я встиг вивчити твій профіль в соцмережах. І як тобі туристичний бізнес? Будеш тепер займатися розвитком мережі турагенств батьків?

— Батьки хочуть, щоб я цим займалася, але я хотіла б  відкрити власну пекарню. Я  — кулінарна блогерка, ну, це моє хобі. Бачив мій Тікток?

— Ага, бачив, кількість підписників вражає, — він усміхнувся. — Добре мати цікаве хобі. Ну, пекарня, це прикольно, але ж ти навряд залишиш бізнес батьків? Все ж, вони вклали в нього стільки сил. 

 — Мені це таке нецікаве, — я зітхнула. — Втім, тато вже сказав, що я, певно, не маю бізнес-жилки, і треба шукати мені чоловіка, який би всім займався. Ну, я думаю, він на тебе натякав. Що ти будеш продовжувати їхню справу. Вони ж тебе добре знають, твої батьки — їхні давні друзі…

— Я люблю займатись бізнесом, — він усміхнувся. — Розвивати щось — це дуже цікаво. А так як у нас сфери близькі, туристичний і готельний бізнеси, це взагалі має бути не так складно. 

Мабуть, я й справді як “біла ворона” у своїй родині, бо й батько, і мама “горять” своїм бізнесом. Для них робота — на першому місці. Втім, я ж не їхня рідна донька, мене вдочерили ще, коли я була немовлям, а про своїх біологічних батьків я нічого не знаю. Може, в когось із них і була ця схильність до кулінарії? Але цього я не дізнаюся, та й не хочу дізнаватися. Я люблю своїх батьків, вони для мене рідні. От тільки я не зовсім виправдовую їхні сподівання…

 — Думаю, ти саме той, хто їм потрібен, — сказала я весело. 

— Головне, щоб я був потрібен тобі, — він підморгнув. — Знаєш, хоч у нас і має бути "договірний" шлюб, ти мені з першої зустрічі сподобалась, — він торкнувся моєї долоні і зазирнув в очі. — Ну, з першої "дорослої" зустрічі… В дитинстві про таке не думав, сама розумієш, там різниця у віці у нас була надто велика. Все ж, десять років. У дитинстві це багато. А зараз — практично нічого.

 — Ага, коли я ще була в Україні, то ти вже був дорослим, я  іноді задивлялася на тебе, ну, знаєш, як дівчата-підлітки мріють про старших хлопців, — я знову засміялась. — Ти був такий крутий, їздив на мотоциклі! Я навіть своїм подружкам набрехала, що ти мене катав на мотику…

— Я, до речі, можу покатати, мотик в мене все ще є. Ну, це вже інша модель, але їздити на ньому я полюбляю. До речі, ми з моїм другом інколи і міні-перегони містом влаштовуємо.

Саме цієї миті ми почули дзвінок домофону. 

— Певно, це він. Ходімо відчинимо.

 — Ходімо, — погодилась я і пішла за ним до дверей. 

Коли Ян відчинив, і його друг увійшов до передпокою, я приготувалася привітатись із ним, і раптом слова застрягли в моєму горлі. Я його впізнала і, судячи з його виразу обличчя, він мене теж впізнав…