Пологи сталися зненацька на самому початку березня, майже за три тижні до строку. Олександр ледве встиг примчати з міста доктора, з яким домовлявся прийняти роди на дому. На цей випадок у будинку була облаштована ціла кімната, що виглядала як палата в справжнісінькій лікарні.
— Хлопчик, поздоровляю! — Доктор вийшов майже через чотири години, коли майбутні батьки вже зовсім відчаялися. — Здоровенький. Три сто. Дівчина ваша потребує нагляду — перші роди та у такому віці… — Олесю він спостерігав від самого початку вагітності, тому знав усю ситуацію. — Марина, проходь, але дитину поки не чіпай. Хай полежить у матусі на серці.
Останні слова доктора Олександра зачепили.
— Так дійсно треба, — доктор поклав йому долонь на плече. — А за Олесею наглядайте, я пришлю сиділку. Не подобається мені, як дівчина себе поводить…
«Дивно поводить», — подумав Олександр. Він це помітив ще відтоді, як вони оселилися в Квітневому всі разом — Олеся з ненародженою дитиною, Марина та він. Та ще домогосподарка, само собою. Сталося це пізніше, ніж він розраховував — аж у середині зими. Їм з дружиною прийшлося затриматися у місті через справи, але накладний живіт, імпортний, який можна регулювати, стався у пригоді. Ніхто нічого не запідозрив, навіть батьки дружини раділи майбутньому диву. Вони вже й не сподівалися на онуку.
У Квітневому, як тільки трудові будні змінилися змушеною відпусткою, Олександр опинився не при ділі. Не звик байдикувати. Тож всю енергію направив на війну з відьмами, що все ще мешкали поблизу. Кляті старі озлобилися на нього ще з тої пори, як він викупив ділянку під дім — волали, що не можна на цьому місті будуватися.
Але ж все вийшло по його!
І дім побудував. А зараз і сина родив.
— Адам… Адам прийшов… — глядячи перед собою повторювала Олеся, у якої, попри слова доктора, Марина відібрала сина.
— Ні, наш синок — Олександр-молодший, — перебила її Марина, коли Олександр, відтепер старший, увійшов до кімнати, де відбулися роди.
— Адам, — сказала Олеся і стихла, все ще глядячи у простір, наче була не тут, та їй байдуже, що в неї забрали дитину.
Олександр покачав головою — усе через клятих відьом. Він декілька разів заставав дівчину зі старими у лісі. Сварився, щоб Олеся не блукала по окрузі без нагляду, але слухняну дівчину, якою вона була з початку вагітності, як підмінили. Що їй в тому лісі?
Як пороблено…
* * *
З міста приїхала обіцяна доктором сиділка — кремезна дама з доброзичливою посмішкою та густим командним голосом.
— Полиште синочка, Марино, — веліла вона, і дружина, яка аж дрижала над новонародженим, послухалася. — Ви — мама. Я вас з цим поздоровляю. Але і дитинці, і цієї дівчинці зараз потрібно побути разом. Як звати?
— Олександр-младший.
— Я про дівчину.
— Олеся, — відповіла Марина.
— Олеся, Олесюня, дитинка! — покликала породілля сиділка, але та не обізвалася. Погляд Олесі все також блукав десь в примарному світі. — Ну, нічого. Розберемося… — сказала сиділка і виставила перенервувавше подружжя з кімнати.
Причиняючи двері, Олександр почув:
— Дивися сюди — хто у нас тут? Синок!.. Синочка…
— Синочка — квіточка… — у відповідь Олеся якось дивно розсміялася. Від цього сміху у Олександра старшого на душі сталося якось зле.
А згодом лихо прийшло в його дім.
Минув тиждень. Як не бажало подружжя що найскоріше позбавитися Олесі, а та все ще була в їх домівці у Квітневому.
Березень видався сльотавим. Дерева чорніли мрячними примарами, промерзла земля була вкрита льодом та калюжами. Дув холодний вітер, що пах холодним мохом та вологим деревом.
Новонароджений поводився дивно, не як звичайний малюк, що майже безтямно дивиться на світ величезними оченятами та пускає з рота пузирі. Ні — позирк Олександра-молодшого вражав якоюсь свідомістю. Подивишся — і бачиш: цей хлопчик щось замислив. Марина від цього приходила у захват, а Олександр-старший…
Олександр не міг побороти дурне передчуття.
До того ж з Олесею щось коїлося. Вона з кожним днем втрачала зв’язок з реальністю, говорила дивні речі, плакала… Винилася…
З її розмов Олександр збагнув не так багато, але почув лише то, що її нібито обманули. Фатально. Гликерія. Щось з якоюсь бабкою… А може якась бабка Олесі щось і сказала… Старих навколо дівчини вилося багато — він до того сам це бачив. Тож впевнився, що дівчина в біді.
Подзвонив Гликерії, але та усе заперечила та сказала, що знати нічого не знає. Мов — вона лише посередник, та скинула Олесю з її проблемами на Олександра.
Тож, як тільки дівчина оклигала після родин, він запропонував Олесі гроші. Набагато більше того, про що домовлялися, аби тільки позбутися її та лишитися з родиною — дружиною та сином.
Олеся без слів — навіть без якоїсь вдячності! — взяла гроші, а там була і готівка, і на карточці, та сіла у машину. Зовсім трохи від’їхавши від дома, Олександр збагнув, що на нервах позабув речі дівчини. А вона і не сказала! Чемодан, що його зібрала домогосподарка, лишився у холі.