2

Щойно жінки увійшли, Олександр підвівся, щоб привітатися.

— Олександр, — представився він. — А ви Олеся? — спитав, роздивляючись тоненьку дівчину, таку бліду, з витріщеними очами, що назвати її жінкою було важко — скоріше маленька дівчинка, що втрапила у халепу. Згодом це враження посилилося.

Дівчина кивнула. Мабуть, до неї ще ніхто не звертався на ви. Олександр помітив, як замість того, щоб відчути себе дорослішою, вона злякалась й схопила за руку Гликерію. Ось хто нічого не боявся.

— Як і домовлялися — Олеся згодна на вашу роботу. — Жінка всадила молоденьку супутницю на невеликий диван, та сама сіла рядком.

Олександр зайняв крісло навпроти. Зустріч відбувалась у окремому кабінеті ресторану, що належав його тестю, про що мало хто знав.

— Олеся, ви розумієте, що я пропоную вам великі гроші не просто так? — про всяк випадок перепитав Олександр, засумнівавшись, що дівчина розуміє, чому вони зібрались втрьох. Вигляд у неї був зовсім розгублений. — Моя жінка не здатна виносити дитину. Тому нам потрібна ваша допомога.

На Олесю було жахливо дивитися, здавалося, її зараз знудить. Але Гликерія не розгубилася:

— Я все Олесі розтлумачила. Так, Олеся? — Дівчина кивнула, чомусь відвівши погляд. — І що запліднення буде у клініці, і що дитинка буде не її.

— Так, ми з дружиною давно зберегли її яйцеклітину. Те, що нам потрібно — сурогатне материнство.

— Я згодна, — промовила Олеся побілілими губами. — А-а… Коли ви мені заплатите?..

— Як тільки у клініці підтвердять, що запліднення відбулося і ви завагітніли.

Олеся втрете кивнула та замовкла до кінця зустрічі. Всі деталі Олександру прийшлося обговорювати з Гликерією. І не дивно — дуже оборотлива жіночка, вона сама вийшла на нього, коли Олександр лише розмірковував та придивлявся, як впоратись з тим, щоб здійснити їх з дружиною мрію. Серце затоплювало теплом, варто було уявити, як зрадіє Марина.

Єдине, що бентежило: зовсім юний вік сурогатної матусі… Це могло стати як джерелом великих неприємностей, так і гарантією, що все буде в таємниці та по його, як він то собі придумав.

Менш хоробра людина на таке б не наважилася, а ось Олександр… Він був впевнений у власних силах, мав різноманітний ший досвід та будь за що бажав стати батьком.

Майбутня дитина для всіх буде лише їх з Мариною. Син чи дочка — єдиною матір’ю для малечі стане дружина. Він про це подбає.

* * *

Перші дні у Квітневому Олеся відчувала себе героїнею якогось серіалу. Минули тижні нервів і клопоту, що більшою часткою взяла на себе Максова матір, і дівчина оселилася у великому будинку, що вражав сучасним дизайном. Так у її кімнаті одна зі стін була відсутня зовсім — її заміняло суцільне скло, за яким темнів кронами справжнісінький ліс, що з цього боку підступав до самого будинку.

— Подобається? — поцікавилась господиня дому — Марина. Вони з Олександром привезли Олесю в Квітневе під вечір, коли сутінки притлумили синювато-зелений колір листя дерев за вікном.

— Так, — відповіла дівчина, покрививши душею. Їй знову згадався потерчук, від якого вона тікала таким самим лісом… — Красиво.

— Все для тебе, мила. — Марина підійшла до Олесі та обійняла її. — Ти навіть не уявляєш, якою щасливою мене робиш. Дякую тобі!

На ранок господарі повернулися у місто, залишивши майбутню матусю під наглядом домогосподарки. Сувора дама років під п’ятдесят, а може і більше, тут Олеся губилася, єдина, хто зараз не посміхалася при появі дівчини. І Марина, і її чоловік Олександр, і та же Гликерія — всі старалися підтримувати у Олесі гарний настрій. Окрім Анжели В’ячеславівни, як наказала звати себе домогосподарка, яка була якоюсь родичкою Максової матері.

— Але тримай це у таємниці, — попередила Гликерія. — Твоїм винаймачам знати про це не слід. А я зайвий раз зможу з тобою зв’язатися та розповісти, як там твоя бабуся.

Всю першу частину гонорару Олеся без сумніву через Гликерію передала бабі Вірі, аби вона тільки одужала! Лише заради цього дівчина зважилася на авантюру з новою вагітністю і промовчала, коли Олександр розказував, що його дружина не може виносити дитя.

Вона свою донечку теж не змогла…

А ще позбавилася тієї неприкаяної душі…

Година за годиною, день за днем, Олеся поодиноко вешталася по модному заміському будинку та біля нього. Анжела В’ячеславівна виявилася поганою компанією — мовчазна, завжди стискаюча губи, наче перед нею не дівчина, що носить дитя, а зовсім пропаща особа. Тож Олеся усе частіше жаліла, що позбавилась навіть тієї примари власної дитини…

— Єва, Єва… — бурмотіла дівчина наодинці. — Моя Єва…

Якою б то вона виросла, якщо народилася?

Олесі вважалося, що дочка була би схожа на неї. З таким же золотавим волоссям та зеленими оченятами. Або з блакитними, як у Макса?

Як він там?

Гликерія про сина майже нічого не знала. Що за кішка між ними пробігла, Олеся не здогадувалася, але завжди переказувала привіт. Їй хлопець не дзвонив. Мабуть, не знав нового номеру? Телефон із карткою їй подарував Олександр. Нажаль старенький десь загубився, а разом із ним і номера сусідів та нечисленних подруг, що залишилися у тому житті, коли Олеся майже безтурботно жила з бабусею, бігала до школи та хвилювалась, що не подобається тому, в кого сама закохана…