1

Час. Нічого не вартий або безцінний. Як був молодший, Олексій не замислювався над його вартістю, а зараз міг оцінити кожну хвилину з восьми з половиною місяців, що поки відділяли їх з Мариною від омріяного щастя.

Він поклав долоні на плаский живіт коханої. Жінка прилинула до нього всім тілом, відкинувши голову йому на плече, та накрила руки чоловіка своїми — тонкими, з довгими нервовими пальцями, які бувають лише у музик.

— Скоро, — прошепотіла Марина.

«Скоро», — подумки погодився Олексій, але в його уяві предстало, що через місяць або півтора Марині прийдеться начепити на себе живіт. Штучній. Щоб ніхто нічого не запідозрив.

Місяців п’ять-шість вони з жінкою змушені будуть грати комедію, а потім кинуть місто та переїдуть сюди — у Квітневе. Будинок тут стоїть окремо, навкруги ліси та поля, сусідів вважай немає. Від селища лишилося з десяток майже покинутих хатинок-руїн. З старими відьмами, що там ще мешкают, вони не спілкуються, а домогосподарку й попередити можна…

— Олешка, я турбуюсь, — Марина повернулася й обняла чоловіка за талію. — А якщо ми не впораємося?

— Впораємося, навіть не сумнівайся.

— А раптом щось трапиться? — Жінка звела очі. Зелені, як перше листя навесні. Вперше побачивши їх дивний яскравий колір Олександр назавжди втратив спокій. Було це майже п’ятнадцять років тому, але його почуття досі такі ж потужні, як і спочатку.

Олександр покачав головою — не трапиться, він подбає. Але жінка не заспокоїлася:

— Можливо не з нами. Раптом щось з… Олесею?

З Олесею? Що з нею може трапитися тут, у Квітневому? Ось за кого Олександр був спокійний, тим паче, що недавно особисто перевіз дівчину у позаміський будинок.

— Не турбуйся, рідна. Все буде гаразд. Олеся слухняна дівчинка. Ось побачиш — не встигнеш озирнутись як народиться наша дитина. Ти кого більш бажаєш: дочку або сина?..

* * *

— Донечка? В мене була дівчинка? — Олеся отямилася у лікарні і розгублено зустріла трагічну звістку.

Якось дуже швидко все сталося… Вона навіть не встигла усвідомити, що через деякий час стане матусею. Справжньою, такою, як мріяла у дитинстві, бо своєї не мала. Рідна бабуся була для неї і за матір, і за батька. Так вже склалася доля. Хоча Олесі гріх було нарікати — баба Віра за нею всією душею упадала.

— Ти поглянь лише, — пробуркотала санітарка, що принесла Олесі судно, — сама ще дитина, а туди ж! Свербить їм, раз цицьки проклюнулися…

Олеся смикнулася як до неї торкнулося холоне емальоване приладдя. Слова санітарки — хмурої, заклопотаної жінки — вона пропустила повз вуха. До чого їй чуже бурмотіння, коли таке!

Дитинка. Її вже не має.

Донечка…

Олеся заплакала. Гарячі сльози тихо потекли по отерплим, наче не своїм щокам.

Домашня дівчинка, розумна, слухняна. Єдине на що наважилась без відома бабусі — зустріч з Максом, хлопцем, що слив грозою школи.

Ну, гаразд, зустріч була не єдина. Але секс — лише раз!

У випадку с Олесею цього єдиного разу виявилося достатньо. Про наслідки вона дізналася лише три тижні тому, але до сьогодні так і не знайшла достатньо сили, щоб зізнатися кому-небудь, крім Макса.

І ось, раптом, страшна таємниця сконала. Померла… разом із донечкою.

Двері палати розчинилися.

— Олеся? — На порозі з’явилася баба Віра. Вигляд вона мала дуже сердитий. — Чому ти мені нічого не сказала?

— Бабуся! — Дівчина відчула бажання з головою закопатися під тонку лікарняну ковдру.

— Хто цей негідник? Він тебе зґвалтував?

Заплакана Олеся покачала головою:

— Ні, це було по любові.

Відповідь бабу Віру не задовольнила. Як онучка не благала, але у старої жінки було своє рішення, з яким, нажаль, Олеся ніяк не могла погодитися.

— Я його у буцегарню запроторю! — Бабця снувала по палаті та розкладала речі. — Ти ж неповнолітня ще.

— Ось і кажу: як цицьки полізли — на цепуру потрібно саджати. Мізків же нема! — підхопила санітарка, яка з певним задоволенням спостерігала за Олесиною трагедією.

Олеся обхопила себе руками, її трясло від страху. Не за себе — за Макса. Він же ні в чому не винний. І допомогти обіцявся.

— Хто цей покидьок? — Бабця полишила речі і підступилася до онучки. — Як звати, де живе?

Дівчина похитала головою — нічого вона не скаже.

— Пуза надув, покинув, а ти його покриваєш?!

— Ти нічого до біса не розумієш!

— Не клич нечисту силу! І без того грішна з маківки до п’ят, — знову влізла санітарка, та ще і перехрестилася, чим довела бабу Віру до сказу.

— А ви йдіть звідси, свою онуку на цепок саджайте!

Санітарка зло огризнулася, але таки вийшла, пообіцяв, що Господь все бачить — занапастить себе дівка.

Як не билася баба Віра, а Макса Олеся не здала. Проковтнула сльози, стерпіла ляпас, не піддалась на бабині хитрощі. Не могла вона так вчинити з хлопцем. Та й сама у всьому винна, навіщо тягнула зі звісткою? Дочекалася… Максового повноліття. Як сповнилося йому вісімнадцять — в той же ранок у військкомат пішов. Школу він ще раніше покинув, як виявилося — готувався…