Розділ 11

Розділ 11

Ішкарра, помітивши служницю, що несла їжу, гидливо скривилася.

— Принесла? — фиркнула вона. — Став тут і зникни.

Айла хотіла поставити миску на камінь поруч, але Ейнар раптом розплющив очі. Золота яскравість, яка так приваблювала дівчину, в них потьмяніла, затягнулася пеленою страждання, але коли він побачив дівчину, коли її п'янкий запах долинув до нього, зіниці чоловіка різко розширилися. Він рвучко втягнув повітря носом, а його рука, що лежала на коліні, стиснулася в кулак.

— Давай сюди! — голос Короля Альфи пролунав хрипко і грубо, але якось неприродно, він неначе змушував себе говорити різко. 

Чоловік простягнув руку взяти миску з рук дівчини, і їхні пальці на мить доторкнулися один до одного. Шкіра Короля Альфи була гарячою, наче вогонь, а долоня служниці холодною, як лід. Від цього дотику Айлу наче вдарило блискавкою, а Ейнар завмер, не в силах забрати руку, не в змозі опиратися магнетичному тяжінню. Дівчина побачила, як по тілу перевертня пройшла судома, а потім зненацька м’язи обличчя розслабилися. Біль всередині тіла чоловіка відступав, бо дотик Айли діяв на нього, як знеболювальне зілля, а коли він мимохіть зиркнув Айлі в очі, то в цьому погляді на секунду промайнув тваринний голод.

Проте вже за мить він згадав, хто вона. Вагітна бродяжка, хвойда, вагітна від невідомо кого. Чоловік різко відсмикнув руку, ледь не розливши юшку, неначе доторкнувся до чогось отруйного.

— Геть звідси, бродяжко! — гаркнув він із такою ненавистю, що Айла відсахнулася. — Смердиш, як перелякана вівця. Щоб духу твого тут не було! Іди геть!

Айла, ковтаючи образу, швидко розвернулась і побігла назад до багаття, відчуваючи на собі зверхній і втішений погляд Ішкарри. Серце дівчини вилітало з грудей. Ох, боги, цей чоловік ненавидів її. Він просто страшенно ненавидів її невідомо чому! Вона сіла на свій кожух подалі від багаття і чоловіків, намагаючись стримати сльози. Та й поїла тепер через силу, просто щоб не впасти завтра. І дитина потребувала їжі також.

А коли всі вляглися спати, і вогонь почав згасати, перетворюючись на купу тліючих жаринок, Лабіринт ожив. Спочатку це було схоже на вітер, на тихий свист десь у верхівках скель, але потім звук змінився на дивний і моторошний шепіт. Тисячі голосів неначе розмовляли між собою, щось повторювали і повторювали, але все зливалися в одне нерозбірливе і моторошне гудіння. Отже, легенди не брехали, тут і справді існувало якесь Відлуння.

Айла лежала, згорнувшись калачиком під своїм кожухом, і намагалася не слухати. Але шепіт ставав гучнішим та наполегливішим. Він проникав просто в мозок, змушуючи розрізняти у шепотінні окремі фрази.

«...Дурненька... с-с-сліпа... ти нічого не знаєш-ш-ш...»

Айла здригнулася. Голос шепотінь неначе звертався до неї.

«...Ти плачеш-ш-ш за тим, чого не пам'ятаєш-ш-ш... ти боїш-ш-шся Звіра, але не того боїш-ш-шся...»

Вона затулила вуха руками, але це не допомогло.

«...Ти навіть не здогадуєш-ш-шся, від кого це дитя... ти думаєш-ш-ш, це був с-с-сон... але кров пам'ятає... кров кличе душ-ш-шу...

Айла ледь не скрикнула, приклавши руку до живота, де росла її дитина. "Не здогадуєшся, від кого це дитя..." Що це означає? 

Вона перелякано підвела голову і подивилася в темряву, туди, де лежав Ейнар. Король Альфа не спав. Він сидів, притулившись потилицею до скелі, і дивився в порожнечу перед собою. Його тіло було напруженим, як тятива, на скронях та чолі виступив піт, а очі у темряві тьмяно світилися жовтим.

Він теж чув Відлуння, бо шепіт Лабіринту добрався і до нього. Але Ейнар чув зовсім інші слова, чув щось таке, від чого його обличчя спотворила гримаса болю, ненависті й страху. Чоловік беззвучно ворушив губами, наче сперечався з невидимим співрозмовником.

Аж раптом він різко повернув голову, і їхні з Айлою погляди зустрілися. Король Альфа дивився на Айлу з якоюсь дикою та незрозумілою сумішшю ненависті й жаху, а потім різко відвернувся і ліг на постелені шкури поруч з коханкою, вкриваючись своїм плащем із головою, наче хотів сховатися від голосів у своїй голові.

Айла залишилася сидіти, тремтячи від холоду, страху і нерозуміння. Ох, складалося таке враження, що Лабіринт знав їхні таємниці, мучив їх ними, але Відлуння мовчало про головне, про те, що ніхто не повинен був знати...