Розділ 13

Розділ 13

Айла вчепилася в поручень і з жахом дивилася на Ейнара, який повільно перевів погляд з істеричної Ішкарри на неї. У його очах дівчина побачила тільки прагматичний розрахунок, від якого її тіло покрили сироти.

Ейнар дивився на дівчину, яка дратувала його і приваблювала водночас, на вагітну хвойду, яка тягалася, напевно, з усіма, з ким хотіла, і його щелепи стиснулися до скреготу від злості і ненависті. У його Зграї, у його величному й похмурому Ґрімхолді, вже десять років не було чути дитячого сміху, а прокляття безпліддя лягло на їхній рід чорною пеленою. Вовчиці не вагітніли, а якщо й траплялося диво, то плід помирав ще в утробі, забираючи із собою матір.

А ця бродяжка, хвойда, ця нікчемна людська дівка сиділа зараз тут, перед ним, наповнена новим життям, була вагітна, і це дратувало його вовка до нестями. Вона страшенно хвилювала його як жінка, але він відкидав ці думки. Пояснював це тим, що Звір всередині нього просто став агресивніший та зліший через цю довгу дорогу до Храму. Але в той же час Звір усередині гарчав, вимагаючи права на неї, він хотів би просто взяти її тут і зараз, грубо й жорстко, щоб вгамувати цей хтивий голод і довести собі, що вона така ж, як і всі інші самки, що в ній немає нічого особливого. Просто Звіра приваблює вагітність, яку він давно не відчував, от і все. Він хотів би розбити ілюзію винятковості цієї дівки, змішати її запах зі своїм, принизити якомога жорстокіше і викинути з голови. Але її вагітність робила її недоторканною, перетворювала на священну посудину, яку він, як Король Альфа, не мав права розбити, навіть якщо ненавидів усім серцем.

— Вона носить дитину, — нарешті промовив він похмурим і злим голосом, обриваючи крики Ішкарри. — Лабіринт старий і мудрий, він не прийме подвійну жертву, якщо просить лише одне життя. Це занадто великий ризик, ми не можемо розізлити це каміння обманом.

Він відвернувся від жінок і твердим кроком підійшов до мерехтливої туманної стіни, що перегороджувала шлях.

— Я заплачу! — його владний і непохитний голос прозвучав упевнено і голосно, відбиваючись від скель. — Я — Король Альфа, і я купую прохід для своєї Зграї своєю кров’ю, як і велить закон!

Ейнар вихопив кинджал із-за пояса і, не вагаючись ні миті, різко провів лезом по своєму лівому передпліччю від ліктя до самого зап’ястя, розтинаючи шкіру і м’язи.

Темн густа і насичена магією кров хлюпнула широким струменем на сіре каміння, і скелі зашипіли, наче розпечена пательня, жадібно всмоктуючи червону рідину. Повітря замиготіло, туманна завіса здригнулася і почала повільно танути, розчиняючись і відкриваючи шлях у сірий день.

Ейнар похитнувся, його обличчя стало білим, як крейда, але він встояв. Варг миттєво опинився поруч, підхоплюючи знесиленого Короля Альфу під руку, щоб допомогти тому дійти до карети.

Коли вони проходили повз козли, Айла не витримала і з жахом подивилася на його глибоку страшну рану, з якої все ще сочилася кров. Їй хотілося допомогти, підтримати, бо дівчині чомусь стало страшенно шкода цього змученого чоловіка, який приносив таку велику жертву заради інших. Адже було видно, що він дуже хворий, якась хвороба чи прокляття мучать його, але він ні на мить не сумнівався, що повинен усіх захистити. Ще й за неї заступився перед тією кошмарною Ішкаррою, котра ненавиділа її, Айлу, чорною ненавистю. 

Король відштовхнув руку Варга, сам заліз у карету і з гуркотом грюкнув дверима, відгороджуючись від усього світу.

— Поїхали! — закричав Варг, заскакуючи в сідло. Махнув рукою, і Брон смикнув віжки, змушуючи коней рушати. 

Карета поїхала вперед, вириваючись із кам’яного полону, колеса застукотіли по твердому ґрунті, вивозячи їх на широке й залите похмурим сірим світлом плато. Айла нарешті розслабилася й видихнула, відчуваючи шалене полегшення. Нарешті скелі Лабіринту не тиснули на неї, а дивні сни та незрозумілий шепіт залишилися позаду!

Але радіти було зарано.

Як тільки весь загін виїхав із Лабіринту, то із найближчого лісу, що чорною стіною оточував плато, пролунало багатоголосе й моторошне виття. На узлісся, перекриваючи єдину можливу дорогу, виступила раптом жива стіна з величезних вовків, а попереду, височіючи над чужою зграєю на велетенському вороному коні, закутому в шипасту броню, сидів пошрамований кремезний чоловік.

— Хрост, — охнув поруч Брон, називаючи на ім'я головного ворога їхньої Зграї і різко зупиняючи коней. 

— Пастка! — крикнув Руне, натягуючи лук. Всі інші перевертні таж зупинилися й схопилися за зброю. Айла страшенно перелякалася, розуміючи, що тікати їм нікуди: позаду стояла магічна стіна Лабіринту, зіткана з туману, бо магічний вхід одразу ж закрився, а попереду на них чекала, очевидно, вірна смерть…