Розділ 12

Розділ 12

Ранок у Кам’яному Лабіринті так і не приніс бажаного сонця, лише небо над головою змінило колір із чорнильного на брудно-сірий, нагадуючи старий та вицвілий гобелен, а сирий туман повзав під ногами химерними язиками, клубочився, нахабно заповзав під одяг, пробираючи дрижаками до самих кісток.

Айла прокинулася від холоду і спробувала розім’яти затерплі й замерзлі руки та ноги, але кожен рух відгукувався тупим болем у всьому тілі. Сівши й щільніше загорнувшись у колючий кожух, вона мимоволі кинула погляд у бік Короля Альфи, і майже одразу пошкодувала про це.

Ейнар уже не спав, стоячи біля погаслого вогнища високою похмурою тінню, а поруч із ним тремтіла від ранкової прохолоди Ішкарра. Помітивши це, Король різко притягнув її до себе, розгортаючи поли свого широкого плаща і закутуючи жінку в теплі обійми.

— Змерзла? — він говорив з коханкою ніжно й співчутливо, і Айла навіть позаздрила, що чоловік дарує Ішкаррі своє тепло.

Король Альфа нахилився до Ішкарри і потерся щокою об її скроню, вдихаючи запах жінки, але його холодні золоті очі чомусь дивилися прямо на Айлу. Він бачив, як служниця завмерла й зіщулилась, і це розлютило його Звіра, бо вночі Лабіринт шепотів йому божевільні речі про цю бродяжку, про те, що її чужа кров навіщось потрібна йому, Альфі. Вирішивши довести собі й усім, що йому байдуже до неї, Ейнар різко розвернув Ішкарру до себе і голосно, щоб кожне слово долетіло до вух Айли, промовив:

— Ти єдина, хто мені потрібен, єдина, хто вартий бути поруч із Королем.

Він схопив Ішкарру за потилицю і впився в її губи грубо, жадібно, майже кусаючи, наче хотів стерти смак іншої жінки, хоча навіть не торкався до Айли. Коханка застогнала, обвиваючи руками його шию і насолоджуючись своєю близькістю до Короля Альфи.

Айла ж відвернулася, відчуваючи, що всередині піднімається гірка хвиля ревнощів, і їй хотілося голосно закричати або жбурнути в них каменем. Ох, серце зрадливо стискалося і щеміло, а в грудях заворушилося щось гаряче і зле, хоча розум кричав, що їй має бути байдуже до цього чудовиська.

— Збирайтеся! — різко відірвавшись від Ішкарри, гаркнув Ейнар з шаленими очима і збитим диханням, бо поцілунок не приніс полегшення, а тільки роздратував його ще сильніше. Він раптом уявив, що цілував би Айлу, й Ішкарра стала йому неприємною й чужою. — Ми виїжджаємо негайно!

Вже за пів години велика чорна карета знову заскрипіла колесами по камінню, але Лабіринт не хотів їх відпускати: коридори петляли, звужувалися і виводили в глухі кути, а скелі, здавалося, зсовувалися, щоб розчавити маленьку групу втікачів. Брон лаявся, натягуючи віжки, коні нервували... Але коли попереду нарешті зажевріло світло виходу, шлях їм раптом перегородила щільна й мерехтлива плівка, схожа на застиглий туман, що гудів низьким неприємним звуком, вдаряючи по вухах.

— Стійте! — крикнув Скельд, під’їжджаючи на своєму білому коні, коли Варг уже схопився за меч і хотів злізти з коня й піти вперед. — Мечі тут безсилі, як і магія! Це магічний бар'єр Подих Скелі, таким чином Лабіринт вимагає плату за те, що пропустив нас усередину і охороняв від ворогів.

І коли Ейнар, виглянувши з вікна карети (він мав вигляд ще більш виснажений, аніж учора), запитав про ціну, шаман відповів просто:

— Життя. Такі магічні сутності люблять все живе. Лабіринт голодний і хоче забрати одного з нас назавжди, або ж вимагає добровільно пролити кров, щоб напоїти своє каміння.

— Я дам кров! — вигукнув Варг, миттю зіскакуючи з коня і одним рухом закочуючи рукав своєї сорочки. Він простягнув оголену руку до шамана, і його очах не було й тіні страху. — Ріж, Скельде! Не зволікай!

— Твоя кров не підходить, — сумно похитав головою старий, навіть не піднявши ножа. — Лабіринт не прийме її, бо йому потрібна королівська кров, кров того, хто веде Зграю і тримає на собі увесь тягар її бід.

Двері карети рвучко відчинилися й Ейнар вийшов назовні, готовив заплатити за перебування в Лабіринті. Але тишу зненацька розірвав істеричний крик.

— Ейнаре, ні! — Ішкарра висунулася з вікна карети, а її вродливе обличчя спотворив жах. — Не роби цього! Ти слабкий! І не витримаєш такої крововтрати, просто впадеш! Нам треба обов'язково доїхати, а ти не зможеш, бо сили покинуть тебе! — вона зі злістю тицьнула пальцем у бік Айли, яка сиділа на козлах. — Віддай Лабіринту цю дівку! — заверещала фаворитка, мстиво поблискуючи очима. — Вона нікому не потрібна, просто приблуда, як сміття! Хай Лабіринт забере її життя замість твоєї крові! Ейнаре, благаю, подумай про нас! Подумай про Зграю і всіх своїх підданців! Може, Перша Праматір якраз і послала її нам, щоб зараз вона була платою за вихід з Лабіринту?!

Айла сиділа тепер на козлах ні жива ні мертва, а Ейнар повільно підняв голову й оцінювально поглянув на неї…