Розділ 7

Розділ 7

— Тримайся добре! — вигукнув Брон і вдарив коней батогом.

І раптом світ навколо Айли перетворився на розмиту сіро-зелену пляму, тому що чорна карета помчала лісовою стежкою вдесятеро, вдвадцятеро швидше, ніж вони їхали досі. Магія шамана Скельда, напоєна кров’ю, перетворила втомлених коней на справжніх чудовиськ: їхні м’язи неприродно бугрилися під чорною лискучою шкурою, з ротів капала піна, а очі палали червоним полум'ям. Колеса, охоплені тьмяним розжареним сяйвом, гуділи, наче розлючений рій шершнів.

Айла вчепилася в поручень занімілими від чіпкого захвату руками, адже понад усе вона боялася впасти з козлів на ходу, бо це означало б вірну смерть.

Ліс раптом розступився, і перед ними відкрилася широка прірва, про яку дівчина недавно чула від перевертнів. Це був Мертвий Яр. Схили тут не були прямовисними, але достатньо крутими, щоб зламати шию будь-кому, хто наважиться спуститися галопом. Стежка, всіяна гострим камінням і покрученим корінням, зміїлася вниз, у сизу імлу, де шуміла гірська річка.

— Вниз! — заревів Варг. — Не гальмуй, Броне! Магія тримає колеса!

Айла скрикнула, коли коні, не зменшуючи ходу, кинулися на схил. Карета нахилилася під небезпечним кутом. Задні колеса пішли юзом, викрешуючи іскри з каміння, але невидима сила не давала кареті перевернутися.

— Вони вже тут! — дикий крик Руне перекрив гуркіт коліс.

Слідопит обернувся на гребінь яру, звідки вони щойно спустилися. Там, на тлі сірого неба, з’явилися кошмарні постаті. Велетенські сірі та чорні вовки сипонули вниз по схилу, як жива лавина.

— До бою! — гаркнув Варг.

І тоді Айла побачила те, від чого кров захолола в жилах.

Вершники Варг, Руне та Раск почали змінюватися прямо в сідлах. Дівчині здавалося, що вона чує неприємний і гидкий тріск кісток. Плечі чоловіків стали ширшими, розриваючи шви на одязі, обличчя витягнулися, перетворюючись на вовчі морди, але зберігаючи людські риси, а з їхніх пальців вирвалися довгі чорні кігті. Це була часткова трансформація, бойова форма, що давала швидкість звіра і вміння битися зброєю, як людина.

Раптом над головою Айли щось гупнуло. Люк на даху карети з тріском відчинився, і з нього, як чорна блискавка, вирвався Король Альфа Ейнар.

Він не ховався всередині, а виліз прямо на дах карети, що мчала схилом, широко розставивши ноги, щоб втримати рівновагу. Вітер тріпав його чорне волосся і поли розстібнутої сорочки, в в руках він тримав заряджений арбалет.

Ейнар виглядав, як сам диявол: його очі горіли розплавленим золотом, а на шиї здулися вени, і він теж був на межі трансформації, стримуючи звіра лише силою волі. Він глянув униз, на козли.

— Броне! — перекрикуючи вітер, загарчав Король. — Жени цих клятих коней, інакше я сам здеру з тебе шкуру! Вісь повинна витримати!

Альфа звертався до візника, але його палаючий і шалений погляд був прикутий до Айли. Він жадібно й  миттєво обмацав її очима, неначе перевіряв, чи ціла вона? Чи не випала? Чи не поранена? Це тривало лише мить, але Айла відчула цей погляд, ніби дотик руки, гарячий і владний. Альфа ненавидів її, але все одно не міг стримати себе, щоб не перевірити, чи ціла власність його Звіра. Погляд Короля перевертнів горів таким шаленим бажанням і злістю, що Айлу аж пересмикнуло, хоча куди вже було смикатися, і так вона підстрибувала на козлах, наче м'яч.

Переконавшись, що дівчина на місці, Ейнар різко відвів погляд і розвернувся назад, у бік погоні.

— Скельде! — закричав він, піднімаючи арбалет. — Обвали схил! Зараз!

Старий шаман, який їхав замикаючим, різко розвернув свого білого коня, його єдине око спалахнуло зеленим, і він круговим рухом  швидко махнув костуром у повітрі.

Велетенські валуни на вершині схилу раптом здригнулися і посипалися вниз, просто на голови переслідувачів, і клька вовків із жалібним виттям та скавчанням покотилися вниз, у прірву, збиті камінням.

— Отримуйте, смердючі пси! — зареготав Раск, чий голос тепер нагадував гучний гавкіт. Він розмахнувся ланцюгом, який тримав у пазуристій лапі, і збив вовка, що підібрався занадто близько.

Ейнар на даху карети натиснув на спусковий гачок. Арбалетна стріла зі свистом прошила повітря і встромилася в шию величезного сірого вовка, що вже майже наздогнав карету. Звір покотився під копита коня Варга.

— Швидше! — кричав Ейнар, перезаряджаючи зброю з нелюдською швидкістю. — До річки! Там вони не зможуть оточити нас!

Айла заплющила очі, притискаючись до спинки сидіння і міцно вчепившись у поручень перед собою. Навколо панував хаос: виття, рикання напівтрансформованих чудовиськ, свист стріл і гуркіт каменепаду. Карета стрибала на каменях, і здавалося, що зараз вона розлетиться на тріски…